Невдала пригода з нечистою силою у будинку на Лютеранській
Серед пам’ятних місць нашого Києва є й такі, що їх через мінливі чутки або якісь певні чи непевні факти оголошують містичними. Нині згадаємо про один старий будинок зі своєрідною фольклорною репутацією, котрий існує донині.
Вулиця, що стрімко здіймається від Хрещатика нагору, зберігає історичну назву Лютеранська. Її прокладали в першій половині позаминулого століття. Проте ще до того, як остаточно сформувався її напрямок, на ній уже стояв найперший будинок. Згодом він отримав № 16. Ця споруда досі міститься над схилом, заледве нагадуючи ті часи, коли її фасад, прикрашений колонами, становив першокласний зразок київського класицизму.
Будинок зводили в 1835–1836 роках коштом заможного подружжя – Якима й Уляни Сулим. Чоловік належав до відомого козацького роду. Його двоюрідний брат Микола Сулима був бойовим генералом, воював проти Наполеона. Сам Яким Сулима здобув ґрунтовну освіту; до речі, живучи деякий час у Петербурзі, він навчався архітектури у свого приятеля – видатного зодчого Василя Стасова. Потім це стало йому в пригоді: Сулима самотужки підготував ескізні креслення свого будинку. А доопрацьовував їх штатний міський архітектор Людвік Станзані. Зрештою, споруда набула мальовничого вигляду, чудово вписуючись у схил пагорба.
Але ефектне починання не судилося завершити. Будівлю ще не встигли опорядити й облаштувати, коли Яким Сулима помер. Його вдова вийшла заміж удруге, а недобудовану споруду занедбала. Час минав, муровані стіни старішали. І серед киян пішли чутки: мабуть, щось не так у цій злощасній будівлі; чи не оселилася в ній якась чортівня?
Такі поголоски були в розпалі, коли 1856 року проїздом у Києві зупинився письменник Олексій Костянтинович Толстой, нині відомий як автор видатних поетичних, прозових, драматичних творів. З ним разом були друзі – художник Лев Жемчужников та барон Розен. У спогадах Жемчужникова читаємо таке: «Я знав у Києві, не в людному місці, великий кам’яний будинок, про який подейкували, що в ньому живе нечиста сила, що туди небезпечно ходити, що домовики жбурляють у допитливих каменюками тощо». Вочевидь, ішлося саме про будівлю на Лютеранській – обставини й час події є цілком відповідними. Отже, троє приятелів «забажали піти туди аж опівночі, оскільки ніч була місячною, то нам зручно було туди пробратися». Друзі розійшлися в різні кімнати будинку і, причаївшись, чекали на появу домовиків, привидів або ж… шахраїв. Про всяк випадок у кожного був під рукою заряджений пістолет, і в разі пострілу вони домовилися одразу сходитися.
Мабуть, особливо нетерпляче вичікував у темряві Олексій Толстой. Адже ситуація майже буквально копіювала його юнацьку повість «Упир», де щось подібне відбувалося в італійському будинку. Проте постріли так і не пролунали. Жемчужников згадував: «Довго ми чекали; вітер гудів у побитих вікнах та пічних трубах, але гості не з’явилися. Ми прочекали до світанку – і тим самим шляхом спустилися надвір, вельми засмучені невдачею».
Отже, єдина спроба «задокументувати» факт перебування нечисті в будівлі на Лютеранській виявилася марною. Минуло ще три роки, й Уляна Сулима (тоді вже Ловцова) померла. Але свій будинок вона встигла заповісти благодійному товариству для використання з доброчинною метою. Споруду, зрештою, перебудували й розмістили в ній притулок для бідних, відомий як «Сулимівка». Тут-таки було обладнано домовий храм Св. Олександра Невського. Чи це, чи щось інше, зрештою, відстрахало чортів, – складно сказати. Проте навіть після того, як за радянських часів церкву зачинили й баню з хрестом над нею зламали, колишня зловісна репутація до будівлі, що нині є пам’яткою архітектури, начебто не повернулася.
