Я прокидалася, щоб перевірити чи вона дихає: історія киянки, яка виховує особливу дитину
Наша історія розпочалася з народження Каті. Я одразу ж відчула, що щось не так. Але не могла зрозуміти – що?
Дивлячись на усміхнені обличчя Каті та Вікторії Томашевих, складно уявити скільки пережила ця родина.
– Катя народилася, як зараз пам'ятаю, на 27 тижні, розміром у 32 сантиметри та 960 грамів. Самостійно дихати вона не могла, тож її помістили у реанімацію. Лікарі ніколи не пропонували залишити дитину. Скоріше за все, думаю, ніхто не вірив, що вона виживе.
Але попри все, за три місяці Вікторія з маленькою Катеюбули удома. З погляду сучасної медицини, реабілітація дівчинки почалася досить пізно.
– Остаточно нам поставили діагноз у рік та 8 місяців. Катя розумово абсолютно здорова людина, проте у неї тяжкі ураження рухової системи. Зараз реабілітація діток із таким діагнозом починається мало не від народження, але у той час ми були сам на сам із хворобою. Інформації ніякої не було, лише «сарафанне радіо». Щоночі я прислуховувалася, чи дихає моя донечка, і не знала до кого звернутися.
Родина проходила реабілітацію не лише в Києві. Особливо припала до душі Одеса– за комплексні процедури та, звичайно, море…
– Але настав момент, коли Катявиросла, і нас перестали приймати на реабілітацію у центри для дітей. І в цей момент у Києві відкрили міський центр реабілітації для дітей з інвалідністю. У нього ми потрапили одними з перших. Каті вже було 15 років. Я нікого не звинувачую у втраченому часі – ні лікарів, ні себе. Якщо так сталося, значить, так мало статися. Те, що вона жива – для нас велике чудо.
Добиратися до Центру Томашевимзручно. У самому центрі все автоматизоване, тож не виникає проблем заїхати інвалідним візком, відкрити двері, піднятися на потрібний поверх.
– Був момент, коли докоряла собі за те, що у Каті є проблеми. Були почуття, які «їли» зсередини. Але в якийсь момент зрозуміла, що на цьому не потрібно акцентуватися. Потрібно йти вперед і не здаватися. Катя зробила мене сміливішою. У нас активне життя, разом вчимося, маємо хобі, і ми по-справжньому щасливі.
У такі ситуації дуже важливо отримати підтримку близьких, або кваліфіковану допомогу. Однією з програм Центру є підтримка та навчання батьків. На лекціях та групових заняттях батьки дітей з інвалідністю можуть обговорити питання, які їх хвилюють, поділитися переживаннями та отримати корисні знання.
– У Центрі все безкоштовно, і це дуже круто, бо ми із власного досвіду знаємо, як дорого коштують подібні послуги. Окрім планових реабілітацій, ми ось уже три роки беремо участь у різних програмах, що діють на базі Центру. Це і табори, і комп'ютерні курси, і Віденський бал й багато іншого. Завдяки таким проєктам, у Каті з’явилося багато друзів й однодумців. Вона навіть має подругу у Туреччині – Терезу, яка була волонтером у літньому таборі. Дівчата листуються у месенджерах.
Центр побудований у 2017 році за кошти місцевого бюджету. Десять років стояв довгобуд, і лише пів року знадобилося для того, щоб таки перетворити будівлю у надсучасний центр реабілітації для дітей. Зараз – це дитяче соціальне містечко, у якому надають послуги з фізично-медичної та психолого-педагогічної реабілітації, соціально-побутового орієнтування (школа практичного життя). Діє батьківська школа, а також школа допрофесійного навчання.
– Нам є чим пишатися, бо наші випускники отримали допрофесійну підготовку та працюють системними адміністраторами, адміністраторами з програмування, опанували інші професії та мають змогу заробляти собі на життя. Щоденно в центрі перебуває понад 100 дітей, – розповіла директорка Центру Альона Терещенко.
На жаль, у Києві є багато не вирішених питань для людей з інвалідністю. Наприклад, центр розрахований на роботу із дітьми до 18 років. Каті вже виповнилося 18 – аналогічних центрів для дорослих нема.
– Тому Центр і надалі лишається нашою другою домівкою, адже тут у нас є можливість й надалі проходити реабілітацію, спілкуватись із друзями та бути у самому вирі життя, – каже Вікторія Томашева.
Зараз Катя є студенткою факультету прикладної лінгвістики Національного університету імені Тараса Шевченка. Також дівчина професійно займається плаванням та грою у Бочу. Вона впевнено щодня йде до своєї мрії – стати членом паралімпійської збірної з плавання України.
Родина Томашевих доводить, що можна подолати будь-які труднощі на шляху до щасливого й повноцінного життя.
Фото з особистого архіву Вікторії Томашевої