Бойові нагороди за дві війни й пекуча пам'ять

– На жаль, зараз склалась така ситуація, що кожен батальйон створює свою громадську організацію, – говорить Володимир, учасник бойових дій в Афганістані й Революції Гідності на Майдані, ветеран АТО, – А, може, це й добре, тому, що владі було б зручно створити щось одне, загальне. Створити, кинути якусь кістку-подачку й забути. А тоді маніпулювати всіма зразу. Проте, рано чи пізно всі маленькі організації все-таки об’єднаються, щоб разом відстоювати свої права. На сьогодні лише по Києву налічується близько 16 тисяч учасників АТО. Ще стільки ж оформлюють документи, й не менше продовжують воювати. Уявіть собі, яка це сила!

Пам'ять повертає Володимира на 25 років назад, коли він, 18-річний студент Київського технікуму радіоелектроніки  з кількома парашутними стрибками за спиною потрапляє спочатку до «учебки» в Фергані, а потім – до Афганістану.

– В Союзі було дві найсильніших «учебки», які готували десантуру й бійців  інших спеціальностей до служби в «гарячих» точках. Там підготовка велась за спеціальними програмами, в умовах, максимально наближених до бойових. Все це нам знадобилося не лише в Афгані, а й на Донбасі. Але не лише учебка нас навчила. В Афгані на  нас чекали «старослужащі», котрі за допомогою кулака дуже швидко навчили нас багатьом військовим премудростям, головна з яких – вижити.

До речі, Володимир і його однополчани з 345-го гвардійського окремого парашутно-десантного полку стали прототипами відомого фільму «9 рота», де основні дії відбуваються під час  масштабної «повітряно-наземної» військової  операції «Магістраль» радянських військ в Афганістані й урядових сил ДРА в непрохідному гірському масиві «Сулейманові гори» в зоні афгано-пакистанського кордону – бій за висоту 3234 в січні 1988 року. Операція проводилася з метою прориву багаторічної блокади округа Хост. Ветеран запевняє, що пам’ятає майже кожен свій бій, але найбільше йому врізався в пам'ять перший бій  в горах Афгану навесні 1987-го. 

– У цьому бою ми  втратили багато наших хлопців, десь чоловік 35-40, а поранених – удвічі більше. Ми з зенітних установок  прикривали піхоту поблизу душманської фортеці. Якраз закопували в землю колеса наших машин, щоб їх не посікло осколками, а тут «духи» нас почали обстрілювати. Позаду нас стояв БТР зв’язківців. Їх і накрило. Одному відірвало голову, другому пробило легеню й він помер у «вертушці». Незабаром на міні підірвалися сапери, а трохи згодом загинув мій товариш з Київщини Сергій Шиман – їхня група спускалась з гори в долину по воду, а духи їх розстріляли. Хоча минуло майже 30 років, я пам’ятаю всіх хлопців, а той бій згадую й досі. Там же я  отримав перше поранення, потрапив до шпиталю спочатку в Кабулі, потім – Ташкент, а звідти – в Київ.

Ветеран двох воєн з теплотою згадує свого командира полка полковника Валерія Востротіна:

– Толковий був офіцер. Умів воювати й про  бійців дбав. Він перед кожним бойовим виходом казав особовому складу: «Перед нами поставлено бойове завдання. Але ви повинні пам’ятати, що вас вдома чекають ваші мами. Потрібно так виконувати бойове завдання, щоб залишитися живим. Немає нічого ціннішого за людське життя». І мені страшенно прикро, що тепер цей офіцер, уже генерал-майор веде активну війну проти України, що ми з ним опинилися по різні боки війни. На жаль, багато моїх бойових побратимів із Луганської й Донецької областей, тих, з ким разом  воював, лікувався й відпочивав у шпиталі «Лісова галявина» , опинилися на стороні ворогів моєї країни. А з одним із таких я нещодавно навіть зустрівся в шпиталі., – він приїхав оформляти групу інвалідності за поранення, отримане, скоріш за все, в боях проти ЗСУ.

Володимир повернувся з війни з бойовими нагородами, закінчив Київський педінститут, одружився, зрозумів, що на вчительську зарплату сімю не прогодує й пішов працювати. Донька від першого шлюбу вже доросла, а близнюкам від другого – 21 рік, дівчинка – майбутній педагог, син – буде лікарем.

– А як Ви опинилися на Майдані?
– Коли побили студентів, не міг сидіти вдома. Адже на цьому місці могли бути й мої діти. На мою думку, Януковичу потрібно було вийти на телебачення й заявити: «Вибачайте, але в Європу ми поки що не підемо. Є більш нагальні проблеми». І, я думаю, все могло б  бути інакше. Не було б десятків тисяч смертей, вдів, сиріт. Хоча війна планувалася вже з 2008 року – про це є серйозні розвіддані по Криму й по Донбасу. Як тільки почалася війна, ми організували афганську штурмову роту й 25.07.14 року 28 афганців з Києва у складі батальйону «Айдар» виїхали на схід. А 28-го ми вже прийняли перший бій. Нам вдалося без жодного пострілу захопити населений пункт Червоний Яр і вибити звідти бойовиків. Наші хлопці були оснащені власними мисливськими рушницями, без екіпіровки, зброю здобували в бою. На другій операції – оточення Луганська – загинув мій побратим львів’янин Андрій Марунчак. Ми зробили 90-кілометровий марш-кидок на Щастя й замкнули кільце. Перед нами командування поставило бойову задачу: протриматися три доби, поки надійде допомога – Закарпатська 128 гірсько-піхотна бригада. Але цей підрозділ не вийшов із розташування. На питання «чому так сталося?» відповіді ніхто не дав. Через це наш батальйон потрапив у оточення, де ми воювали два тижні. «Гради» лупили по нас із Росії, а САУ – з Краснодону й Луганська. Вони зрівняли з землею село Новосвітловка разом із мирним населенням. Коли ми залишали цей населений пункт,  останні спогади - страх в очах місцевих жителів. Страх, що знову повернутися апологети "русского мира". Нагорі був будинок, де 17 або 18 чоловік жили, люди, які приходили до нас. Російські танки вийшли і прямою наводкою розстріляли цей будинок в упор, знаючи, що там знаходяться мирні жителі. 

– А як ти можеш порівняти війну в Афганістані й війну на сході Ураїни?
– Зараз ми виступаємо в ролі афганців, які борються з окупаційною армією. А якщо порівнювати по накалу, по втратах і звитязі, то в Афгані була військово-спортивна гра  «Зірниця».

–  А чи вистачало на війні місця для любові?
– Війна війною, але і любові – місце на фронті. Айдаровец Рома і медсестра Настя в перериві між боями одружилися. У місті Щастя вони знайшли своє особисте щастя. 
Замість бризок шампанського біля Будинку культури – феєрверк з міномета. До приїзду Роми і Насті біля порога впала міна.  Весільний кортеж затримався на п'ять хвилин, і це врятувало їм життя. Хоч і війна, але навіть такі сюрпризи бойовиків свято не в змозі були  затьмарити. Проте я вважаю, що жінці не місце на війні. Вона повинна чекаи чоловіка вдома.

Володимир з болеем і сумом розповідає про загибель командира 8-ї афганської сотні Майдану Олега Міхнюка, з яким воював пліч-о-пліч: «Олег був справжнім командиром. І загинув, рятуючи всіх нас. Але він був «обезбашеним», шальним. А смерті не можна не боятися, з нею не можна грати в рулетку».  Біля села Золоте бойовики прозвали другу штурмову афганську роту «чорна каракатиця». Як сказав Володимир, це «почесне звання. Вони думали, що української армії не існує. А ми – є. І як та ядовита істота, ловимо свого ворога й назад уже не відпускаємо».Бойові нагороди за дві війни й пекуча память не заважають, а допомагають вижити й згуртувати ветеранів.

Для того, щоб припинити війну, на думку Володимира, потрібно шукати шляхи примирення. 

– Армію треба створювати. І вкладати в неї гроші. Виховувати молодь патріотами, на нашій українській історії. Боротися з корупцією. А після того, як повернемо Донбас, докласти максимум зусиль, щоб люди, які там живуть, повірили Україні, побачили, що ми для них – не вороги. Нашій державі необхідно буде в Європейському суді довести, що Росія – військовий агрессор і примусити її відновлювати Донбас.

Напередодні річниці виведення радянських військ із Афганістану, Володимр сказав таку фразу: «Нам є що святкувати й чим пишатися. Але скажу, хай на мене не ображаються бойові побратими, наші афганці – засранці, диванні генерали. Як збиратися 15 лютого за чаркою – всі герої. А як почалася війна – то за жінчину спідницю заховалися». А у нас у всіх такий бойовий досвід! Не можеш воювати – іди інструктором, навчай молодих. Скільки б життів вдалося зберегти!