Базар-музей і найдешевший секонд-хенд на Петрівці

Блошині ринки, барахолки у Києві були завжди. А в часи скрути – воєнної, повоєнної, економічної – вони ставали найбільш людними. Як ось і нині. Адже сюди ідуть не лише незаможні покупці, а й небагаті продавці, якщо їх так можна назвати, які часто виносять останні хатні речі, щоб згодом купити собі скромний харч. «Вечірка» побувала на Петрівці.
Тут можна не тільки майже за безцінь одягнутися, взутися, прикупити стареньке кухонне причандалля чи господарське залізяччя тощо, а ще і придбати за копійки продукти: прострочений томатний соус за п’ять гривень, півкіло позаторішніх консервованих оселедців за 18 грн чи літр вермуту зі старими акцизками за двадцятку…
Барахолка – базар для колекціонерів, антикварів, дбайливих господарів-майстрів і пошановувачів незвичних, рідкісних подарунків. Адже це – стихійний музей просто неба, ностальгійне містечко у сучасному мегаполісі. А для когось із покупців – найдешевший секонд- хенд, що замінив колишні комісійні магазини.
Кому треба – сюди прийде обов’язково. Як ось Павло з Миколою. До станції метро вони притягли картату сумку зі старим комп’ютером. Павло з Миколою – безробітні, але дуже зайняті. Вони – хлопці тямущі: скуповують стареньку оргтехніку, «модернізують» на свій лад і перепродують через Інтернет. Оцей комп’ютер, приміром, узяли за триста гривень, а сподіваються вторгувати до тисячі.
Між продавцями метушаться випадкові збувачі товару. Один пропонує «недорого працюючий телефон», другий – за безцінь (якихось п’ять гривень!) – жіночі зимові чоботи… з відірваними підошвами.
– Підклеїш – і будуть як нові, дивись, усе натуральне, – чолов’яга завернув халяви, демонструючи хутро всередині «товару», в якому хтось ходив, аж поки не пороз- лазилися підошви. – То візьми рукавички за трояк. У мене лежача сестра, я доглядаю, на її інвалідські гроші обоє виживаємо.
Холодний дрібний дощ моросив так довго, що вщерть заповнив дорогі (за сотню-дві) глиняні глечики і дешеві – по п’ять-десять гривень – старезні (аж візерунки стерлися ложками) миски сучасного виробництва. Лише одну тарілку прикривала норкова шапка-обманка, яка ввібрала в себе всю вологу.
– Беріть за сотню, бо підсохне – коштуватиме 150, – пропонує тітонька.
Її сусід, продавець пари зношених валянків, нечасто приходить сюди – лише «коли обставини притискають». Не завжди сплачує за місце і ховається від базарних контролерів й охоронців. Тому небагатослівний.
Старовинні ікони і фотографії минулого століття дбайливо прикриті парасолькою, а статуетки тих часів, схоже, не бояться ніякої негоди. Впадає у вічі, що сьогоднішня декомунізація не торкнулася блошиного ринку. Більше того – чим активніше ця політична кампанія набирає обертів, тим раритетнішими, а відтак і дорожчими, стають символи колишньої епохи.
Щоправда, цієї неділі Іван Трохимович, пенсіонер із Троєщини, продав студентам-колекціонерам три радянські значки по двадцять гривень. Бо дощ. Була б погода – іноземні туристи прийшли б і купили по п’ятдесят, а то й по сотні. Чоловік колись був начальником на заводі, мав квиток КПРС, а тепер розпродує «свою молодість» іноземцям і нашим студентам.
Я був лише піонером і комсомольцем, але й мені якось незвично бачити поряд зірку і тризуб або святі ікони по сусідству з відлитими в металі чи вишитими на полотні безбожниками Ленінами й Сталінами… А ось колишньому комуністу-начальнику байдуже. Тепер він – бізнесмен.
– Щоб тут стояти під дощем, треба це любити. Адже, бува, й нічого не вторгуєш, а то – п’ятдесят гривень чи сто. Колись за день місячну пенсію тут заробив. Знаєш, я теж спершу соромився торгувати, – повчає мене Іван Трохимович (бо я, аби розпитати про тутешню «кухню», вигадав, буцімто теж хочу продати непотріб, що залишився після «звільнення» квартири перед ремонтом. – Авт.). – Дружина попросила розпродати старі речі, коли продавали в селі батьківську хату. Я відходив убік, коли бачив на ринку когось із знайомих.
Тепер же «комуніст-бізнесмен» не соромиться навіть у тих же знайомих чи сусідів спитати про непотрібні їм речі, не гребує пригледітися до того, що викидають до сміттєвих контейнерів. Нещодавно, приміром, знайшов майже новеньку настільну гру у футбол і продав її за 150 гривень.
Барахольники, до речі, добре вивчають ціни у супермаркетах та на інших ринках, аби не продешевити зі своїм крамом. Часто ставлять навіть вищу ціну і пишуть: «Виготовлено в СРСР». …
Тут є все. Усе те, чого більше ніде немає. Від баночок із кришками-закрутками з-під томатної пасти по 3 грн чи пляшок з-під горілки будь-якої незвичної форми по 5–10 грн – до совдепівських меблів та різноманітних приладів і запчастин до автівок. Про «наявність товару в продажу» сповіщають оголошення. Відповідні вивіски інформують також, що тут у вас можуть «купити плати, мідь, інструменти…». Є оголошення й на кшталт «Куплю!». І все. Що саме цікавить покупця-продавця (себто перекупника), вочевидь, слід здогадуватися з огляду на вже виставлений ним товар.
Навіть на барахлі «сидять» перекупники. Дехто приносить сюди останнє, аби вторгувати бодай на хліб з маслом, а хтось прагне і на цьому побудувати якийсь бізнес.
Павло ПАЩЕНКО (фото)