З відкритим серцем: родина Діцулів виховує 10 дітей

ДБСТ – форма виховання дітей-сиріт чи дітей, які залишилися без батьківського піклування, альтернативна існуючим дитячим будинкам-інтернатам. У родині Діцулів проживають 20-річні Микола, Вова та Аліна, 17-річні Артем та Олексій, 14-річна Аліна, 12-річні Максим, Дмитро, Валера та Настя.

Переступивши поріг квартири Діцулів, була вражена: чистота й порядок. Не віриться, що тут мешкає 10 дітей, серед яких є і «складні». Розташувався дитячий будинок у декількох квартирах звичайного будинку на Троєщині. У кожному районі Києва існує свій ДБСТ.

– З чоловіком ми працювали разом у школі. Тоді, ще за радянських часів, я займалася патронажем неблагополучних дітей вдома. І почала замислюватися над проблемами соціального сирітства – чому дитина голодна, без догляду блукає вулицями. Через декілька років ми познайомились із 6-річною Тонею з одної з таких родин. Вона була однолітком моєї рідної доньки. Мама дівчинки віддала нам її, і ми Тоню виростили. До речі, зараз їй 32 роки, вона закінчила педагогічний інститут і працює логопедом у школі. У 1990-ті ми волонтерили на вулицях поруч з вокзалом та підгодовували безпритульних дітей. Пізніше ми з чоловіком вирішили брати дітей до себе. 13 років тому зареєстрували дитячий будинок сімейного типу. За цей час через нашу родину пройшло 30 дітей, – згадує Ліліана, як все починалося.

Коли дитина закінчує навчальний заклад або виходить заміж, то ДБСТ залишає. Але спілкування продовжується. На свята родина збирається разом з дітьми-«випускниками».

Подружжя Діцулів уже виростило власних, біологічних, дітей і навіть онуків має. Родина не має помічників, а своїми силами піклується про дітей – виховує, готує, прибирає, водить на заняття, розвиває культурно.

Поки ми спілкуємося з Ліліаною, мені приносить чай 17-річний Артем. Хлопець вчиться у професійно-технічному училищі. Паралельно з цим багато років займається футболом і навіть досяг значних результатів. Мріє хлопець, щоб його взяли до збірної Києва. Коли дивишся на юнака, не віриться, що на його долю припали складні випробування: потрапив до родини Діцулів він у 3-річному віці, його маму вбив співмешканець. Проте зараз завдяки любові та увазі батьків-вихователів усі проблеми залишилися позаду.

– Співпрацюємо з центром соціальних служб та службою у справах дітей. Вони надають дітям психологічну допомогу, нам – юридичну, – розповідає пані Ліліана.

У цей час до квартири входить 12-річний Максим. Після школи хлопець ходив за дорученням мами до магазину за солодощами.

А 12-річний Валерій робить уроки за комп’ютером. Проходячи повз, Ліліана робить зауваження, щоб хлопець не сидів так близько до монітора. А також нагадує, що домашнє завдання не можна робити гелевою, а лише кульковою ручкою.

Зі школи повернулася 14-річна Аліна. Коли їй було 9, маму дівчинки позбавили батьківських прав і дитина потрапила до притулку, а трохи пізніше – до родини Ліліани та Олександра. Дівчинка – «складна». І хоча зараз це звичайна симпатична дівчина-підліток, проте в неї є певні проблеми.

– Мама Аліни – алкозалежна. Дівчинка дуже хоче до мами, а мама – ні. Відновити жінку у батьківських правах може лише суд. А для цього вона має працевлаштуватися, привести квартиру в нормальний стан та усвідомити, що вона мама. Для цього жінка повинна працювати з психологом, – розповідає Ліліана.

Запитую, як подружжя справляється з проблемами.

– Я можу поставити себе на місце дитини та дуже багато вибачити. Хто такий педагог? Це той, хто взяв за руку та провів. Ось і ми – беремо дітей та ведемо по життю, – ділиться жінка.

Долати певні перешкоди допомагають подружжю педагогічна освіта та самовдосконалення. Чоловік з дружиною постійно проходять тренінги від соціальних центрів, як працювати з такими дітьми.

Поки розмовляємо з господинею, з роботи повертається батько Олександр та спілкується з Настею, яка в цей час виконує вправи на тренажерах. Дівчинці 12 років, і вона трохи сором’язлива.

Незважаючи на велику кількість дітей і зайнятість, родина активно проводить час разом – поїздки в Карпати, на море та за кордон, екскурсії по Києву, походи у театри. У вітальні стоїть телевізор, проте його майже ніхто не дивиться через брак часу.

– Навіщо дивитись «Орел та Решка», як подорожують інші, якщо можна подорожувати самим, – пояснює Ліліана.

Під час нашого спілкування з Ліліаною поруч сиділа кішечка Кася з чорною блискучою шерстю та білими довгими вусами. Касю підібрали діти у підвалі. Навіть по кішечці не скажеш, що колись у неї не було домівки.