Валерія Чайковська: Я радісно увійшла до театру і так у ньому і залишилася

Валерія Чайковська: Я радісно увійшла до театру і так у ньому і залишилася

Цю тендітну і сонячну жінку називають Попелюшкою, Блакитною трояндою і Зів’ялою хризантемою – кожне ім’я пов’язано з театральним персонажем. А недавно актриса Київського академічного театру юного глядача на Липках Валерія Чайковська стала ще й народною артисткою України. Про рідний театр, в якому вона за 45 років акторської праці зіграла майже сотню ролей, про свою театральну долю, секрети молодості та краси Валерія Вікторівна розповіла кореспондентам «Вечірки». 

«До свого колективу прикипіла душею» 
– Пані Валеріє, ви 45 років граєте у дитячому театрі. Чому обрали саме Київський ТЮГ, чи це доля обрала вас? 

Спочатку я закінчила студію при театрі Франка, потім театральний інститут імені Карпенка-Карого. Двічі мене запрошували до театру Франка, але завадив страх, що я, маленька жінка, у великому театрі «загублюся». А можливо, я боялася, що там залишусь ученицею, адже тоді починала все з нуля. Крім того, я завжди хотіла потрапити до маленького театру. А ТЮГ на той час, коли я обирали місце роботи, був дуже цікавим театром. Тому, коли мене запросив до ТЮГу режисер Дмитро Семенович Чайковський, я з радістю погодилася. 

– Це ваш однофамільник? 
Так. Зараз Дмитро Семенович радіє, що не побоявся взяти до театру дівчину з таким самим прізвищем. Адже всі думали, що я його або дружина, або донька. Нині він уже у поважному віці – йому 90 років. У Чайковського я грала у двох воєнних виставах «А зорі тут тихі» і «Я завжди посміхаюся». Тоді в театрі грали ветерани війни. Це унікальні, талановиті люди. Я відчувала себе поряд з ними, як за кам’яною горою. Свою першу виставу я зіграла у постановці Валерія Пацунова «Ей ти, здрастуй!». До мене всі ставилися по-доброму, як до своєї дитинки. Ніяких випробувальних моментів не було, і мені не треба було себе переборювати. Тому я радісно увійшла до театру, так в ньому і залишилася. Пізніше мене теж запрошували до інших театральних труп, але до свого колективу я прикипіла душею і мені було шкода його залишати. 


– Що змінилося у театрі відтоді, як ви вперше вийшли на його сцену? 
– Є вічні категорії, на які час не впливає: любов, віра, чистота людських почуттів. Це невичерпні теми, і наш театр 90 років на них працює, пам’ятаючи, що виховання і вплив на молодих людей – дуже відповідальна і важка робота. У нас нині є вистава для дітей від 3-х років, яку ми граємо на Малій сцені. Малеча сидить на стільчиках, за нею сидять батьки, дідусі, бабусі, й усі вони дивляться виставу. До речі, раніше вистав для таких маленьких глядачів у нас не було. Більше стало і вистав для дорослих, а це дуже важливо для акторів – вони можуть спробувати себе у різній режисерській естетиці. До нас прийшла і різноманітна драматургія, зарубіжна класика. Приміром, наш театр першим поставив Ежена Йонеска, до репертуару увійшли такі автори, як Ібсен, Бомарше, Мольєр. З української класики в нашому доробку: Леся Українка, Ольга Кобилянська, Тарас Шевченко. І що цікаво: вистава «Сон» за твором Тараса Шевченка користується великою популярністю серед молоді. 

«Дитячі вистави для мене – життєдайне джерело» 
– А молодь, яка приходить на вистави, змінилася з часом, як відчуваєте? 

Я не бачу різниці. Якщо ми щирі й витрачаємо себе, не шкодуючи ні сил, ні енергії, вони це відчувають. Я дуже люблю грати у дитячих виставах. Прикро, що до дитячої драматургії часто ставляться, як до другосортної. Зіграти вечірню велику виставу вважається престижніше. Я у своєму житті зіграла багато вечірніх вистав, адже у мене не тільки в ТЮГу були постановки (виходила на сцени Театру на Подолі, театрів «Браво» й «Сузір’я», Центру Курбаса…). Але наступного дня завжди із задоволенням бігла на дитячу виставу. Для мене це – як життєдайне джерело. Приміром, людина виросла в селі, де був колодязь, і тепер вона їздить із Києва туди, щоб попити чистої, справжньої води і згадати її смак. Адже не тільки ми даємо дітям, але і вони нам дають. Під час вистави-гри ми запитуємо – вони відповідають. Звертаємося до них за допомогою – скажімо, щоб розчаклувати бабусю, просимо запищати. І діти починають пищати так гучно, що просто жах! Але ж вони стараються, бо вірять, що від їхнього писку бабусю справді розчаклують. Я граю королеву у виставі «Принц і принцеса», що складається із двох казок. Є цікава вистава-гра «Догори дригом». Дуже люблю виставу нашого режисера Віктора Гирича «Поліанна», в якій маленька дівчинка вчить стару бабусю, прикуту до візка, радіти життю. Там у мене характерна роль. Я нині люблю грати характерні, комедійні ролі, як, приміром, атаманшу розбійників у виставі «Снігова королева». Хоча комедійний жанр важкий – смішити публіку дуже складно. І якщо це виходить, ти розумієш, що намацала якийсь новий хід у своїй акторській професії. 

– Як привітали вас колеги із присвоєнням звання народної артистки? 
– Мені дуже було приємно, коли до мене підходили з привітаннями працівники цехів – гримерної, костюмерної, які теж роблять свій внесок у загальну справу. Мені дуже хотілося б, щоб наш театр завжди любили, бо він цього вартий. Почесні звання, які отримали я і мої колеги, – це здобуток, перш за все, всього нашого творчого колективу і головного режисера – Віктора Гирича особисто. Він хотів у такий складний час підтримати своїх акторів, і йому це вдалося. В театрі ми живемо, як одна сім’я, підтримуємо один одного, намагаємося берегти, переживаємо, якщо щось трапляється. Адже акторська професія – це важкий хліб. Ти весь час очікуєш оцінки і відчуваєш себе учнем біля дошки. І якщо тебе не оцінили, ти почуваєшся нікому не потрібним. 

– Яку оцінку ви маєте на увазі – оплески глядачів? 
– Це і оплески глядачів, і обов’язково театральна критика. Без цієї оцінки немає руху вперед. Хоча сьогодні пишуть менше. Я пам’ятаю, що після перших моїх вистав публікації з’явилися в усіх газетах, а їх було чимало. А якщо про виставу всі мовчать – це теж рецензія. Хоча нині є Інтернет, в якому молодь щиро й відверто викладає свої думки і враження від вистав, це дуже важливо. Але хочеться почути і слово театральних фахівців. 

«Стан молодості й відчуття свята нам усім дає театр» 
– А вашим дітям подобаються вистави з вашою участю?

– У мене син і донька. Коли були маленькими, то ходили до ТЮГу дуже часто. Нині вони заклопотані своїми справами, а онучка, яка нещодавно народилася у сина, ще дуже маленька. 

– Ви так чудово виглядаєте, років на 20 молодшою за свій вік. Чи є у вас секрет молодості? 
– Мабуть, це генетика – подарунок від батьків. Вони у мене були чудові, і я кожного дня молюся й дякую Богові за те, що у мене були такі тато і мама. Десятиліттями роблю спеціальні фізичні вправи, а щодо дієти – буває по-різному. А головне, я думаю, що стан молодості й відчуття свята нам усім дає театр. Театр, який я люблю… Я багато чого люблю і дуже мало того, чого я не люблю (сміється). Приміром, не люблю себе, коли лінуюсь або розкисаю… 

– Чи маєте своє кредо, яке допомагає в житті? 
Не старіти, щоб на тебе було приємно дивитися і хотілося побачити ще. А щоб не старіти, не можна гніватися, ображатися. Не треба запускати надовго в себе негативні емоції, вони з’їдають людину. А потрібно дивитися хороші роботи своїх колег, радіти їхнім успіхам і бути ближче до природи – це невичерпне джерело. Мій заклик: «Вставай, іди і радій!». 


 Валерія Чайковська народилася 14 серпня 1947 року в місті Дніпродзержинську. В 1967 році закінчила драматичну студію при театрі ім. І. Франка (курс народного артиста В. Лизогуба), у 1971-му – Київський театральний інститут ім. І. Карпенка-Карого (курс народного артиста України А. Скибенка). 
45 років працює в Київському академічному театрі юного глядача на Липках. 
У творчому доробку – близько 100 театральних ролей і близько 30 ролей у кіно. У 2014 році за роль у виставі «Шиндай» одержала «Київську Пектораль». 
Працювала на Українському радіо: у 80–90-х рр. вела передачі «Від суботи до суботи», «А ми до вас в ранковий час». Записала аудіотвори: М. Вовчка, О. Кобилянської «Земля», Л. Креола «Аліса в Країні чудес», Г. Ібсена «Ляльковий дім» та інші.