Солдатський лист: Ми – ефективні бійці, а не бідні воїни

До редакційної пошти потрапив лист від воїна АТО, киянина Максима Петренка. Читаємо: «Я саме з тих бійців Національної гвардії України, які прийшли на фронт із Самооборони Майдану навесні 2014 року. До цього навчав студентів у виші. І, мабуть, незабаром знову повернуся до викладацької справи. А поки що я – старший солдат НГУ». Із листа воїна ми дізнались, як живеться на фронті, чи все добре в наших хлопців. 
«АТО – не курорт, в абсолютній більшості випадків. Справді складно. Але до тих труднощів кожен ставиться по-різному. І реагує також по-різному. 
Зустрічав дві протилежні характеристики умов служби: «Усе погано, зрада! Нас кинули!» та «Все добре/нормально». І це йдеться не про різні умови зазвичай, а про приблизно однакові. 
Визначальним може стати будь-який з таких чинників чи їхня комбінація: 
1) У кожного своє розуміння визначення «стійко переносити труднощі військової служби». Неконкретне таке поняття. У нього можна вписати все, що забажаєш. Для когось перебування поза домівкою – уже незручність, а хтось може думати, що тут прописана необхідність стійко переносити будь-що, що випадає солдату. 
2) Усе залежить від ставлення бійця до свого перебування на передовій. 
Погодьтесь, якось дивно було б іти в туристичний похід, а потім жалітися на камеру про те, що протікає намет чи нема чого їсти. Адже ти за власним бажанням туди пішов, і якщо хочеш покращити свої умови, то все у твоїх руках. Тому з тих, хто прагнув захищати країну, мало хто особливо ремствує на умови. Дали зброю та боєкомплект, то й добре. Чого ще від влади очікувати? Адже це моя справа, а не чиясь. 
Зовсім інакше все здається тому, хто не мав бажання йти на фронт. Його примусово мобілізували, але не забезпечують за нормами. Чого тоді було тягти, якщо не можете прогодувати й дати те, що необхідно? 
3) Це бажання порядку. Хтось більш прискіпливо ставиться до того, що має бути за нормами, а хтось готовий задовольнитися поясненнями офіцера: «Ну не можемо ми, зрозумійте нас, не дають нам, не завезли…» Бувають різні випадки. Деколи мають рацію перші, і все через те, що десь «зникають» харчі та решта. А іноді правда других, бо не все в нас працює настільки ідеально й не можна здобути з повітря за секунду одразу все, що потрібно. Але в кожному разі вимогливість дає позитивні результати. 
4) Або хочеться отримати допомогу та співчуття від небайдужих громадян, або, навпаки, є сором’язливість щодо цього. Буває, що бійцю справді щось потрібно, але якось того, соромно просити. Бо, може, у когось ще гірша ситуація. Багато таких кажуть: «У нас усе є, у нас усе добре». А буває, що, навпаки, все наче нормально, а солдати не соромляться просити якихось витребеньок чи просто хочуть, щоб про них пам’ятали і співчували. Волонтери здебільшого добре це відчувають. 
5) Люди всі різні, з різним відчуттям нормальності. Жили в різних умовах. Мені от після холостяцьких харчів і життя в напівопалюваному приміщенні було всюди чудово. І харчі чудові, хай які є. А для когось, можливо, цей перепад комфорту був дуже контрастним і в явний мінус. 
6) Хтось шукає співчуття, а хтось обирає пишатися тим, що таки подолав усі труднощі. 
Я часом розповідаю, як то нам було, коли нас привозили автобусами на місце дислокації, зовсім не облаштоване, і кидали на місцевості чи то ввечері, чи вночі. А ми мали самі якось облаштуватися, переночувати та розгорнутися. Без наметів, лише з власними речами. Не було чого їсти, я знаходив на смітнику продукти. Хтось каже: «Бідненькі!». Ні, не бідненькі ми зовсім! Ми – ефективні бійці, які здатні виживати та долати труднощі. Нехай не співчуття, а гордість сповнює вас стосовно захисників! 
Без вашої допомоги, громадяни, ми справді могли б не раз голодувати та бути обірванцями. Бо навіть на смітниках колись закінчуються харчі. А було, що в бою втрачали всі речі, крім тих, що на собі. Але зазвичай можна дочекатися волонтерів. І вони привезуть те, що ви, громадяни, нам передаєте. А потім і наше забезпечення підтягується, хоч якось. А з вашою підтримкою живемо зовсім добре…»