Почепив на гак: як Ярослав Кендзьор віддячив агенту КДБ
У студентські роки Ярослава Кедзьора відрахували з університету за контакти з В`ячеславом Чорноволом та іншими дисидентами. Щоб вижити, спортсмен-важкоатлет був змушений працювати вантажником на вокзалі.
Довгий час Ярослав Михайлович був під прицілом карального органу Компартії — Комітету державної безпеки (КДБ).
Незважаючи на арешти й переслідування, він створив свій відеоархів про боротьбу за незалежність.
«Біля нас крутилися сексоти»
— Ярославе Михайловичу, чому органи КДБ полювали за дисидентами?
— Дисидентство значно мірою виросло з десталінізації та послаблення «паралічу» страху. Саме тому у структурі КДБ створили спеціальне «п'яте управління» для боротьби з «ідеологічними диверсіями», а фактично — з інакодумцями.
— «Компетентні органи» за Вами часто стежили?
— Вони це робили постійно. Коли ми з Чорноволом та іншими друзями часто збиралися у кафе на вулиці Саксаганського, біля нас крутилися сексоти — агенти КДБ.
— Розкажіть про свою зустріч із сексотом.
— Якось я вийшов з будинку профспілки енергетиків, де напередодні влаштувався на спортивну роботу. Іду по вулиці Чайковського на головну пошту. Відчуваю, що позаду за мною хтось крадеться. То був миршавенький хлопчина. Я повернувся до нього й кажу: «Чоловіче, відійди на дистанцію, щоб не було чути твого сопіння». Він зупинився. Почекав, коли я вийду з поштового відділення. Я іду — він іде. Нарешті, мій терпець увірвався. Підійшов до нього, схопив за ремінець і почепив на стіні. Він повис на гаку, а потім як гепнувся… Пізніше «опікун» у КГБ Олександр Шумейко, який займався моєю справою, суворо попередив: мовляв, наступного разу за такі жарти отримаєш здачі…».
Чому Кравчук «тягнув резину»?
— Які події, на Ваш погляд, передували проголошенню незалежності?
— Перший крок у цьому напрямку зробили балтійські республіки, які виступили за відновлення своєї незалежності. Демократичні процеси по всій території СРСР розгортались доволі швидко. Щоб зберегти Радянський Союз, реакційна частина кремлівського керівництва організувала путч — державний переворот.
— Звідки ж Ви дізналися про путч?
— Вранці 19 серпня 1991 року зателефонував черговий Львівської обласної ради. Там зібралися члени президії облради та народні депутати від Львівщини. На повідомили про створення так званого «Державного комітету з надзвичайного стану». Я відразу полетів до Києва. На той час народні депутати перебували у відпустці. Голова Верховної Ради УРСР Кравчук не зміг зібрати членів Президії ВР.
— Чому Леонід Макарович зволікав?
— Я йому також задавав це запитання. Він казав, що не знав достовірної інформації про те, як саме розвиваються події у Москві, Ленінграді та інших регіонах Союзу. Лише 22 серпня було ухвалено офіційну заяву про події у РФ і визначено дату скликання надзвичайної парламентської сесії на 24 серпня 1991 року.
«Народ ще повинен дозріти»
— Які настрої панували серед народних депутатів у серпні-91?
— Страх «путчистів» був посіяний у лівому крилі українського парламенту (серед комуністів). Ми остерігалися, що на Київ підуть танки. У військах, які дислокувалися на території УРСР, знаходилися наші однодумці. Ще під час путчу вони повідомляли про те, як до Бориспольського аеропорту прибували військово-транспорті літаки з десантниками…
— Ви належали до числа тих депутатів, які вважали, що 24 серпня відбулося не проголошення, а відновлення незалежності. На чому базується така позиція?
— Ми мали свою державність, починаючи з часів Київської Русі і закінчуючи Українською народною республікою. На превеликий жаль, більшість Верховної Ради не погодилася з тим, що наше державотворення розпочалося ще з Володимира Великого. Дебати, які вирували в парламентській залі, закінчилися Актом проголошення незалежності.
— З моменту проголошення незалежності вже минуло 28 років. Чому ж ми й досі не живемо так, як мріяли?
— Це риторичне питання. Нам треба обирати таку владу, яка дійсно захищає інтереси народу. Але сам народ ще повинен дозріти…