Із гранатою в кишені: Микола Поровський згадує про путч

Незадовго до проголошення незалежності, Україна пережила серпневий путч – спробу державного перевороту в СРСР.

Незаконно створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) намагався усунути від влади президента Михайла Горбачова.

Про ті тривожні дні розповідає Микола Поровський, який був лідером координаційної ради Народного Руху.

«Єдиний вихід – підірватися»

– Миколо Івановичу, як Ви переживали путч-1991? Де знаходилися в момент спроби державного перевороту?

– Про підготовку до путчу мені стало відомо місяців за два до подій у Москві. Ще на початку літа-1991 до Народного Руху звернулися декілька незнайомців у цивільному. Вони повідомили, що у Київському військовому інституті зв’язку діє штаб підготовки антидержавного перевороту. Проте ніяких доказів не надали.

– Що було далі?

– У серпні-1991 я відправився на Дніпропетровщину для організації походу «Козацькими шляхами», у якому нараховувалося близько 40 тисяч учасників. Цей широкомасштабний захід проходив під Нікополем поблизу могили козацького отамана Сірка, а фінішував 16 серпня маніфестацією у Запоріжжі та участю у відкритті фестивалю «Червона Рута». Коли більшість учасників походу роз`їхалися по домівках, я залишився ще на день – два, щоб подивитися фестиваль і завершити організаційні справи. Ночував у міському готелі. О сьомій ранку, коли ще дрімав у ліжку, по радіо раптом прозвучало повідомлення про створення ДКНС й усунення від влади президента Горбачова. Сон як рукою зняло. Ну, думаю кінець: зараз до мене завітають гості з «компетентних органів».

– А чому Ви одразу подумали про арешт?

– За логікою того часу, коли ще діяли органи Комітету Державної безпеки (КДБ) і підрозділи внутрішніх військ МВС СРСР, після захоплення влади неминуче повинні були початися арешти. Ну, а ким ще було займатися запорізькому КДБ, як не схопити лідера Координаційної ради Народного Руху? Я передусім спробував знайти відповідь на питання: вийти через вестибюль чи вибратися через вікно? Швидко одягнувся. Досі пам'ятаю, у якому стані виходив зі свого номера. Увесь був напружений, як струна. Обійшов поверх. Але всі вікна були заставлені гратами. Ну, думаю, попався. Був певен, що за мною вже чатують молодчики з КДБ і МВС. Тому в кишені була граната.

«Розігнув вусики на запалі»

– Звідки ж у Вас взялася бойова граната?

– Я її відібрав у бійця з «Варти Руху» (під час походу «Козацькими шляхами»). Тож у мене був єдиний вихід – підірватися. Я розумів, що мені «світив» арешт у підвалах КДБ чи міліції. То чому б не поставити останню крапку гідно, як це робили справжні борці за волю України – воїни УПА…

– Як Ви готувалися до свого підриву?

– Очікуючи арешту, я розігнув вусики на запалі гранати і поклав її до кишені. Підійшов до ліфта. Помолився. Перехрестився. Натиснув на кнопку першого поверху. Сумка – у лівій руці, права – на гранаті. Спустився у вестибюль. Бачу: у різних кутках сидять якісь люди, але біля вхідних дверей – нікого. Я йшов по плитці неначе по тонкому льоду. У лівій руці – сумка з речами, а права – в кишені з гранатою. Палець – на кільці чеки.

– Про що ж Ви думали в ту мить?

– Думав, що хтось кине у спину – «Пастойтє!», а чоловіки в цивільному схоплять за руки, щоб накласти кайданки. Ось тоді, думаю, я вирву чеку… Але окрик не пролунав. Наблизившись до вхідних дверей, на мить завмер, не знаючи, якою рукою їх відчиняти: тією, що з сумкою, чи тією, що з гранатою? Дякую Богу за те, що ніхто до мене не підійшов і не запитав: «А котра година?» або «Дайте закурити»…

– Чому ж Ви так поспішали до Києва?

– Мені, як одному з лідерів Руху, необхідно було прибути до Секретаріату НРУ, щоб організовувати акції спротиву проти дій «путчистів». Коли вийшов із запорізького готелю, відчув себе птахом, який вирвався з клітки на волю. Підходжу до стоянки таксі і починаю обережно цікавитися в таксистів: мовляв, а дороги на вокзал та аеропорт перекриті? Таксист глянув на мене з подивом: «Та ні, не перекриті». Він сказав також, що немає військових патрулів і ніхто не перевіряє документи. Про всяк випадок я зателефонував до депутатської кімнати аеропорту. Мені відповіли, що рейс до Києва не скасований. Тоді я сів у таксі і вирушив до аеропорту. За містом біля лісосмуги попросив зупинитися. Вийшов з машини, дістав гранату, викрутив запал і затоптав у землю. Десь там вона і досі ржавіє. В аеропорту ще трохи побоювався, але посадка пройшла як зазвичай. Прилітаю до Києва. В аеропорту ніхто не перевіряє документи, чергове авто теж на місці. І тільки тоді я упевнився: після такого проколу в діях «путчистів» ми обов'язково дамо їм жару…

«Беру автомат і йду на дах»

– У Києві одразу розгорнули революційну агітацію?

– Спочатку організували мітинг протесту в центрі столиці. А наступного дня написали звернення до народу про те, що дії путчистів – антиконституційні. Зібрали Народну Раду й ініціювали скликання 24 серпня 1991 року надзвичайної сесії Верховної Ради для розгляду питань виходу України зі складу СРСР.

– З партією Бориса Єльцина підтримували зв’язки?

– У нас був телефонний зв'язок із штабом партії «Демократична Росія». Пам'ятаю, як увечері 21 серпня хтось із оточення Єльцина повідомив про напад «путчистів» на Білий дім у Москві: «Беру автомат і йду на дах. Зустрінемось у концтаборах або на тому світі». В Україні теж готували відповідні заходи, які завуальовували під «спецпідготовку». У свою чергу, голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук витримував паузу. Але вже тоді було ясно: зупинити рух за нашу незалежність неможливо…

– Що Ви можете сказати про епохальний день, коли Україна зреклася СРСР?

– Той день був найщасливіший не тільки в моєму житті. Він дійсно епохальний для багатьох поколінь українців і в тому числі мого роду. За незалежність України воював мій батько – 14-літній зв’язковий УПА, мій дідусь Євген Поровський, який був у війську Петлюри, і навіть мій прапрадід – учасник січневого повстання 1863 року проти панування Російської імперії (яке на Волині називали «Рухавка»).

Досі пам’ятаю, як у 1989 році я вперше одягнув на лацкан значок-синьо-жовтий прапорець і завітав до свого дідуся. Він тоді, вже напередодні смерті, сказав: «Дякую Богу за те, що дожив до такого дня, коли маю щастя бачити синьо-жовтий прапор на лацкані свого внука». Тому для мене 24 серпня – свято зі сльозами на очах…