Містика та кримінал: темні історії Лук'янівки

Ця місцина розташована неподалік центру, і поєднує географічну специфіку різних районів, а її забудова відображає віхи історії країни та міста. Прогулянка Лук’янівкою гарантує багато цікавих вражень, бо ця частина Києва має водночас містичну та кримінальну репутацію. У таємниці цього району «Вечірній Київ» поринув на авторській екскурсії кандидата філософських наук та мешканця Лук’янівки Антона Фоменка.

Лук`янівський поліцейський відділок

Наша екскурсія розпочалася біля двох визначних будівель. На розі вулиць Січових стрільців та Котарбінського стоїть невеличка, але історично важлива будівля Лук’янівського поліцейського відділку. Побудована на початку ХХ століття київським єпархіальним архітектором Іполитом Ніколаєвим, вона є гарним зразком популярного на той час «цегляного стилю». З фасадної сторони дім двоповерховий, за часів імперії тут розміщувався офіс царської поліції.

Менш «парадна» сторона будівлі, що виходить на вулицю Котарбінського, має три поверхи. Саме тут, у цоколі, розміщувалися буцегарні, де утримувалися під вартою злочинці.

Барельєф кінотеатру «Київська Русь»

Майже впритул до будівлі розташований масштабний кінотеатр «Київська Русь». Цей яскравий зразок радянського постмодерну було споруджено у 1982 році на місці кінотеатру «Комунар», який розташовувався у непоказному двоповерховому будинку царських часів. Відкриття «Київської Русі» стало подарунком киянам від радянської влади на честь 1500-річного ювілею міста. На той час кінотеатр був оснащений за останніми технологіями та мав найбільший у Києві екран.

На жаль, наразі обидві будівлі перебувають у жалюгідному стані: у колишньому поліцейському відділку донедавна жили безхатьки, а фасад «Київської Русі» розсипається просто на очах.

Рухаючись далі від центру міста, ми зустрічаємо «серце» району – Лук’янівський ринок. Його не дуже зручне, на перший погляд, розташування пов’язано із тим, що ще наприкінці ХІХ століття у нижній частині площі було невеличке болото, на схилі якого й відбувалася торгівля. Згодом болото висушили, а річку, що його живила, «сховали» у колектор.

Варто сказати кілька слів про заселення цієї місцини та етимологію її назви. Кримінальний характер району сформувався невипадково. Ще наприкінці XVIII століття у тодішньому західному передмісті Києва розпорядженням цариці Катерини ІІ було засновано тюремний замок. Неподалік нього поволі розростався хуторець, пов'язаний із іменем місцевого землевласника Лук’яна Олександровича, відставного козака. Вже з першої чверті ХІХ століття за місцевістю довкола в’язниці закріпилася назва «Лук’янівка».

Саме сюди протягом усього століття перебиралася біднота з Подолу, яка тікала від регулярних розливів Дніпра.

Історичний будинок по вулиці Дегтярівська 5-а –«Київська Мала опера», колишній Лук'янівський народний дім

Паралельно з цим процесом відбувалося й заселення території, яка згодом отримала назву «Татарка».

Походження цього топоніму пов’язане із нижньогородськими татарами, які оселилися в Києві приблизно у 1820-х роках. Місцем їхнього компактного проживання були схили гори Щекавиці, яка постає над руслом ріки Глибочиці, яка раніше відділяла старий Поділ від так званого «Плоского місця». Мешканці Татарки займалися переважно миловарінням, а також збирали, лагодили та продавали старі речі.

Цікаво, що саме з цим промислом пов’язана назва Мильного провулку, що поєднує Татарку із Подолом.

Мечеть Ар-Рахма – Милосердя

Вже в середині ХІХ століття київським татарам була виділена невелика ділянка землі під поховання, неподалік якої на нині зниклій вулиці Мирній вони розмістили власний молитовний будинок. Мусульманський цвинтар на Татарці зберігся до наших днів, а ось першій київський мечеті пощастило менше.

Вже наприкінці ХХ століття біля татарського кладовища була побудована добре відома навіть поза межами Києва мечеть Ар-Рахма, яка стала сучасним духовним центром мусульман української столиці.

Вулиця Юрія Іллєнка

Втім, повернемося на Лук’янівку, прогулянка якою неможлива без вулиці, яка зараз носить ім’я кінорежисера Юрія Іллєнка. Прокладена у другій половині ХІХ століття магістраль з’єднувала Київ із такими його передмістями, як Дорогожичі та Сирець. Через це вона спочатку називалася «Дорогожицькою», згодом була перейменована на честь революціонера-підпільника Ювеналія Мельникова, а після декомунізації отримала сучасну назву.

Ландшафт Татарки

Наприкінці вулиці Іллєнка розташовано три кладовища, кожне із яких пов’язане із трагічними епізодами української історії. Перше – Лук’янівське, що стало місцем масового поховання жертв радянського терору. Сюди звозили тіла людей, закатованих НКВС у Лук’янівській в’язниці.

Друге, військове кладовище, стало останнім притулком воїнів, що поклали життя у Другій світовій та Афганській війнах, а також під час АТО.

Третій цвинтар, єврейський, пов’язаний із, мабуть, найстрашнішою сторінкою історії Києва – Бабиним Яром. Тут після окупації міста у вересні 1941 року нацисти зібрали столичних євреїв, які на той момент складали близько третини населення Києва. Те, що відбулося далі, стало відоме, як один із найжахливіших злочинів в історії людства…

Двоповерховий будинок – типова забудова Татарки кінця ХІХ століття

На Лук’янівці багато місць, пов’язаних із трагічними подіями. Проте важкі часи проявляли не лише деструктивні людські риси, розповідає Антон Фоменко.

– Мешканці Києва різних національностей та релігій нерідко були прикладом справжнього героїзму та консолідації перед обличчям небезпеки, – зазначає лектор. – Старожили розповідали, що під час подій, пов’язаних із масовими вбивствами у Бабиному Яру, жителі Татарки врятували багатьох єврейських дітей. Вони вихоплювали їх з рук батьків, коли ті підіймалися з Подолу до верхнього міста та йшли на вірну смерть. Тоді на цих вузеньких вуличках, що колись поєднували верхнє та нижнє місто, жили переважно бідні люди, багато хто з них мав кримінальне минуле. Але все одно рятували невинних дітей від загибелі. До речі, протягом війни жодну дитину так і не видали нацистам.

Дерев'яні бараки, характерні для забудови Татарки. Фото 80-х років ХХ століття

Мабуть, найбільш відома міська історія, пов’язана із Лук’янівкою і Татаркою, що водночас поєднує в собі елементи криміналу та містики, – це так звана «Справа Бейліса».

Найбільш резонансний судовий процес Києва початку ХХ століття базувався на подіях, які сталися на Татарці.
 

У далекому 1911 році, напередодні єврейської Пасхи, на схилі пагорба, що височіє над колишнім цегляним заводом Зайцева, знайшли знекровлене тіло 12-річного Андрія Ющинського, учня Софійського духовного училища. Хлопчика було жорстоко вбито: слідчі нарахували на його тілі 47 колотих ран.

Влада Російської імперії в той час пропагувала відкрито антисемітську ідеологію. У вбивстві звинуватили ні в чому невинного єврея Менделя Бейліса, батька п’яти дітей, прикажчика цегельного заводу.

Чорносотенні кола розпустили чутки, що Бейліс вбив Ющинського задля його крові, яку євреї начебто додають до ритуального хліба – маци.

Слідство тривало два роки, а резонанс довкола процесу над Бейлісом набув світового масштабу. Суд присяжних, до складу якого входили звичайні київські міщани та селяни, виправдав звинувачуваного, а незалежне розслідування довело, що хлопчика вбили професійні злодії – подільники матері його друга, яка займалася збуванням крадених речей. Андрійко часто бував вдома у Віри Чеберяк, власниці злодійського притону, та міг видати стороннім подробиці її злочинів.

Будинки Бейліса, Шмідта та Чеберяк. Фото 70-х років ХХ століття

– Чеберяк і Бейліс були сусідами. Їхні будинки розташовувалися у кінці Верхньоюрківської вулиці, на перетині з Татарською вулицею. Бейліс жив у будинку № 32, це була звичайна хата-мазанка на п’ять вікон, тоді в таких мешкали бідні міщани. Організаторка вбивства Андрійка, Віра Чеберяк, мешкала поруч, в будинку № 38, – розповідає Антон Фоменко. – До речі, їхнім третім сусідом був ніхто інший, як Отто Шмідт, відомий дослідник Північного полюсу. Він мешкав у 34-му будинку. За радянських часів вулицю Верхньоюрківську перейменували саме на його честь.

Місце, де колись стояли будинки Бейліса, Шмідта та Чеберяк

Всі три будинки знесли у 80-х роках ХХ століття. Зараз на їхньому місці височіє недобудова. Фоменко додає: місцеві мешканці стверджують, що це один із будинків горезвісного «Еліта-центру».

Завершенням екскурсії містичними лук’янівськими теренами стала гора Юрковиця. Звідси відкривається один із наймальовничіших столичних краєвидів.

Саме тут було поселення доби Палеоліту – перші люди оселилися на цьому пагорбі майже 20 тисяч років тому. Це поселення досліджував у ХІХ столітті відомий археолог Вікентій Хвойка. У XVII столітті пагорб належав жіночому Миколо-Йорданському монастирю, а на його вершині влаштували цвинтар. Деякі могили збереглися до цього часу.

Хоч атмосфера тут дещо моторошна, гора заманює неперевершеним краєвидом, а також дає можливість відчути зв'язок древнього та сучасного Києва.

Титульне фото