Посадили як злочинця: заради прапора киянин виліз на дах інституту
Постраждав за ідею. Понад 53 роки тому Віктор Кукса вивісив над столицею синьо-жовте полотнище.
Своєрідний «день прапора» у Києві відзначили ще задовго до липневих подій 1990 року.
Полотнище з тризубом вперше замайоріло над столицею у ніч на 1 травня 1966 року. Сталося це на даху Київського інституту народного господарства.
Про ту «операцію» розповідає 79-річний Віктор Кукса, який діяв разом зі своїм товаришем Георгієм Москаленком.
«Подумки попрощався з життям»
– Вікторе Івановичу, чому Ви з товаришем пішли на такий ризик – почепили заборонений прапор над Києвом?
– Ми будили Україну від компартійного сну. Вона була залякана, затуркана, забита комуністичними ідеями. Я, як і мій товариш Георгій Москаленко, вважав, що наша батьківщина – не радянська, а Українська народна республіка. Ось тому й вирішили вивісити прапор УНР над будівлею Наргоспу (нині – Національного економічного університету імені Вадима Гетьмана – ред.).
– Де ж Ви придбати необхідний матеріал для пошиття прапора?
– На той час жовту матерію ніде не продавали. Вважалося, що такий колір – «буржуазно-націоналістичний». Ми пройшлися по магазинах. Купили дві жіночі шарфи – з оранжевими і синіми відтінками. А чорний тризуб зробили з підкладки піджака. Прапор пошили вночі. На ньому Москаленко вивів напис «Ще не вмерла Україна, ще її не вбито». Робили все це у гуртожитку, що знаходився на околиці Києва. Потім сіли в останній трамвай: він ішов о другій годині ночі до залізничного вокзалу. Добралися до інституту. На його даху якого висіло здоровенне червоне полотнище, яке в народі називали «прапором Кагановича»…
– Невже Вам не страшно було карабкатися на таку велику висоту?
– Коли ліз по пожежній драбині, то почувався доволі впевненим. А далі рухатися стало складніше, оскільки дах був оббитий бляхою. Довелося чіплятися пальцями й обережно просуватися до самої вершини. Якраз тоді повіяв свіжив вітерець. Шлях до червоного полотнища, що майоріло на самісінькому даху, освітлювався з боку Брест-Литовського проспекту. А ось назад я повз у повній пітьмі. Навіть не знав, що робити. Боявся зірватися вниз. Подумки попрощався з життям. У ту мить мені здавалося, що на землю живим не повернуся. На щастя, намацав ногами драбину і вже тоді зітхнув з полегшенням. Коли опустився додолу, ми з Георгієм вийшли на дорогу й помилувалися нашим прапором, який розвівався над містом. А вже потім попрямували до свого гуртожитку.
На добове харчування – 44 копійки
– Яким чином Ви потрапили до лап Комітету державної безпеки?
– Нас викликали до військкомату і запропонували друкованими літерами заповнити анкету (нібито для поїздки за кордон). Таким чином, органи КДБ встановили, хто саме є автором напису на синьо-жовтому полотнищі. Наприкінці лютого 1967 року нас заарештували. На той час багато хто навіть серед працівників держбезпеки ще серйозно вірив у те, що Радянський Союз – царство пролетаріату. До мене у камеру приходив один генерал: дивувався, як це робітник може бути «буржуазним націоналістом»? Я йому відповідав щиро: мовляв, мої ж батьки й діди – очевидці проголошення УНР, Голодомору та бандерівського руху.
– Згідно з матеріалами справи, Вас і Москаленка відправили до табору суворого режиму № 11, який знаходився у мордовському селищі Явас. Хто там іще був?
– На політичній зоні було чимало однодумців: Іван Гель, Богдан Горинь, Мустафа Джемільов та інші. Окрім «власовців» і «бандерівців» там знаходилися митці, поети, вчителі. Я жодного разу не чув, щоб хтось вилаявся матом. Загалом, на зоні налічувалося близько півтисячі представників інтелігенції. Тож і ніяких конфліктів там не виникало. Хоча ми погано харчувалися, але були окрилені надіями на краще життя. Умови були суворі: нас примушували працювати по шість днів у тиждень, а на добове харчування однієї людини виділяли аж… 44 копійки. За перевиконання плану «світило» декілька ложок каші з цукром і шматочком маргарину.
– Після проголошення незалежності Вас довго не могли реабілітувати: зняли судимість лише за «антирадянську агітацію», але залишили в силі кримінальну статтю за носіння «зброї» – кухонного ножа та самопалу. З чим це пов`язано?
– Щоб засудити, вистачило одного прокурора. А реабілітацією займалися аж 40 суддів із двох палат Верховного суду – кримінальної та військової. Повністю виправдали тільки після створення громадської організації «За реабілітацію «першотравневої двійки». Але я не жалкую. Якби ми повернулися у ті часи, знову вчинив би так само...