Олена Скицюк: Ми хочемо відродити київський фарфор
Берегиня традицій петриківського розпису, представниця династії художників декоративно-прикладного мистецтва Олена Скицюк не продає творів мистецтва, а мріє про створення музею петриківського розпису і влаштовує майстер-класи для дітей, щоб передати їм свою майстерність. Її мати – Марфа Тимченко, знана художниця, яка понад 30 років працювала на Київському фарфоровому заводі, а її донька – Олена Кулик не тільки малює самобутні картини, але і розписує фарфор. Про феномен петриківського розпису, який 2013 року був визнаний ЮНЕСКО частиною всесвітньої нематеріальної культурної спадщини людства, і подробиці життя унікальної династії художників кореспонденти «Вечірки» дізналися від Олени Скицюк.
«І до сьогодні не дізналися, куди поділися понад півтори тисячі зразків»
– Пані Олено, розкажіть про свою славетну родину. З кого почалася династія художників петриківського розпису?
– Почалася, звичайно, з мами – Марфи Тимченко. Але ще моя бабуся гарно вишивала, і мама перейняла у неї це вміння. Малювала вона ще з дитинства. Після Петриківської школи її запросили до Лаврського училища, але закінчити його вона так і не змогла – завадила війна. Мама залишилася в Києві і творчо працювала в «Укрхудожпромі» – розписувала хустки, сумки та інші речі. Згодом її запросили на роботу до Київського фарфорового заводу, на якому вона пропрацювала понад 30 років.
– Це київське підприємство було відомим і шанованим. А що за скандал був, пов’язаний із заводом, про який багато писали у пресі?
– Коли фарфоровий завод закривали і почали «розтягати по шматках», постало питання про збереження напрацювань художників. Мистецтвознавці Музею українського народного декоративно-прикладного мистецтва поїхали на завод, переписали й упакували всі матеріали, які зберігалися у кімнаті зразків. Потім вони мені розповідали, що на деякий час вийшли, щоб домовитися про автомобіль. А коли повернулися, все, що вони спакували – зникло. А там було понад півтори тисячі зразків. І до сьогодні не дізналися, куди поділися зразки.
– Ваша мама, Марфа Тимченко, – видатна українська художниця, володарка багатьох премій і нагород. Якою вона була у житті?
– Змалечку дуже любила малювати, але не мала чим. Малюнки створювала за допомогою звичайної палички прямо на землі біля хати, а горщики і тарілочки ліпила з глини і розмальовувала. Уже у зрілому віці малювала не тільки квіткові, орнаментальні композиції, але і сюжетні, кожна з яких розповідала про якийсь знаковий епізод із її життя.
– А коли ви почали малювати – у дитинстві, як мама?
– Якраз ні. Коли я була малою – не любила малювати, тільки любила дивитись, як це робить мама. Але якось батьки поїхали виконувати замовлення, а я залишилася вдома. Батько запропонував мені скопіювати мамину роботу. Я сіла, почала малювати, але відчула, що копіювати не можу. Тоді й вирішила спробувати щось своє. З того часу все і почалося. А взагалі я народилася і жила прямо у дворі Софійського собору – мама з татом отримали там після війни невелику кімнатку, в якій ми прожили до 1960 року. Там було дуже цікаво: розміщувалися Академія архітектури, друкарня, керамічна майстерня. Так що я жила у світі мистецтва, і це вплинуло на мій життєвий вибір. Моя донька також, продовжуючи сімейну традицію, закінчила Київську художню академію і працює у техніці петриківського розпису, але уже зі своїм баченням. Зокрема, розписує фарфор. Ми хочемо відродити київський фарфор і працюємо у цьому напрямку.
«Аби зробити пензлик, стрижемо кішечку Фасольку»
– Чи продаєте ви свої роботи і мамині картини? Скільки вони коштують?
– Я зрозуміла, що продавати їх не можна і нині зберігаю, щоб створити музей. Роботи нашої родини є по всій Україні, за кордоном, але хотілося б їх зібрати в одному місці. Адже у кожній роботі є свої, цікаві елементи. Ще коли живі були батьки, ми мріяли створити Академію орнаменту, щоб сконцентрувати в одному закладі всю інформацію з цього питання. Дуже хотілося б, щоб петриківка не пропала. Це найпоширеніша техніка розпису в Україні. Дуже багато студій, гуртків, в яких дітей навчають такому розпису, але мало фахівців, які можуть навчити так, щоб петриківка заграла на повну силу.
– Раніше майстри розпису користувалися рослинними фарбами, а що ви використовуєте?
– Ті матеріали, які були дуже якісними, зникли. Часто ми використовували казеїнову олійну темперу, на жаль, її уже немає. Колишній магазин «Казка» на Великій Васильківській і Центральну дитячу бібліотеку в Білій Церкві наша родина (мама, батько, я і дружина мого брата) розписували саме такою темперою пензликами із котячої шерсті.
– Пензлики із котячої шерсті ви і нині використовуєте у роботі?
– Звичайно. А як інакше зробити тоненькі лінії? Білочку (пензлики з білячого хутра. – Авт.) ми купуємо, а котячі робимо самі. У нас є кішечка Фасолька, ми акуратно її стрижемо, щоб не дай Бог не поранити, і виготовляємо пензлики.
– Чому саме на Дніпропетровщині, в селі Петриківка, народився такий вид мистецтва? Є така думка, що це село було вільним від кріпацтва...
– Версій багато. Мені ще мама розповідала, що Петриківка була вільним селом, в якому тривалий час панували козацькі традиції. Приміром, вулиць не існувало, а були козацькі сотні. Дуже багато жінок розписували, розмальовували хати як усередині, так і ззовні. Тому кожне помешкання мало свій стиль, своє обличчя. Жінок, які особливо гарно розписували житло, називали «чепурушками». Моя мама і бабуся теж були «чепурушками».
«Домовилися, що картини повисять два місяці, а вони на виставці вже два роки»
– Що сьогодні хвилює вас, як художницю, пані Олено?
– Хвилює те, що нині твір мистецтва почали називати «продуктом», а художників прирівняли до підприємців. Я цього не розумію. Сидиш у майстерні, малюєш і ти – підприємець. Тим більше, що ми не продаємо картин, а зберігаємо їх для музею, на відміну від інших митців, які час від часу поповнюють свій бюджет за рахунок продажу своїх творів. Є роботи довготермінові, які створюються роками. Це абсолютно унікальні речі, які не можна повторити, скопіювати. Ми нині в Інтернеті зустрічаємо такі «копії», на які соромно дивитися. Але ми ставимося до цього спокійно: людині сподобався малюнок, і вона спробувала його відтворити. Будинок у Києві, в якому я мешкаю, побудовано ще у 1983 році на наші кошти – членів Спілки художників, до якої я теж належу. Тепер його віддали жеку, і художники мають за свою майстерню платити, як підприємці. Хоча є закон, який передбачає пільги для творчої людини – письменника, композитора, художника у вигляді додаткових 20 метрів житла і оплати за майстерню за розцінками житлових квартир. Але цей закон ігнорується.
– А як має бути? Якою повинна бути політика держави стосовно традиційних українських надбань культури, щоб їх зберегти, відродити?
–У нас, вважаю я, гроші дуже часто витрачаються на те, що людям зовсім непотрібно. Чула багато негативних відгуків про виставки сучасного мистецтва, їх не всі можуть зрозуміти. А подивитися на петриківський розпис люди приходять по п’ять разів, кажуть, що він їх надихає, наповнює життєвою енергією. Нині виставка творчих робіт нашої родини триває у Деміївській бібліотеці. Спочатку ми домовилися, що картини там побудуть два місяці, а вони вже на виставці два роки.
Штрихи до портрета
Олена Скицюк – викладачка кафедри монументально-декоративного мистецтва Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені М. Бойчука, лауреатка премії імені Катерини Білокур та Сергія Колоса. 
Фото Григорія КУБЛАНОВА