Несу в серці свою маленьку Україну

Поривчастий вітер та низька температура не стали перепоною для сотень киян вийти 22 січня з нагоди Дня Соборності на міст Патона й утворити величезний живий ланцюг єднання. 
97 років минуло відтоді, як було ухвалено Акт Злуки УНР та ЗУНР – День Соборності України. З підписанням цього надзвичайно важливого державотворчого документа завершилось об'єднання українських земель в єдину, унітарну державу. На превеликий жаль, тоді цей Акт був прийнятий переважно простим народом, який мало розумівся на всіх тонкощах політичних ігрищ та протистоянь, влаштованих тодішніми українськими керманичами. Саме прості люди, наше селянство, господарники, які були хребтом нації, щиро хотіли жити у власній державі. 
На жаль, у керівництва тодішньої України не було єдиної думки стосовно пріоритетів її становлення та розвитку. Тому й не дивно, що затиснута між ворогами молода держава згинула під ворожими чобітьми – на нашу землю прийшли десятиріччя жахливого мороку, репресій та знищення українства як такого. Наші прадіди й діди, опинившись заручниками розбрату політичного керівництва держави, були змушені або служити черговому кривавому «освободітєлю», або, не покорившись, загинути у нерівній боротьбі чи у таборах «братнього» Сибіру. 
І все ж таки наші батьки вистояли, не розчинилися як етнос. Життєвими пріоритетами нашого волелюбного народу завжди були і є віра в Бога, відчуття свободи, волі, любов до рідної землі. 
Вже майже чверть століття маємо незалежну державу. Та чи дійсно вона незалежна й соборна, чи дійсно ми знайшли свою Україну? Чи за таку Україну гинули й гинуть кращі сини та доньки нашого народу? 
Звісно, що ні… Наші державні інституції кволі, як хворобливе, немічне курча, багато хто з наших політиків знову, як їхні далекі попередники на початку XX століття, переймаються більше власними потребами і проблемами. Єднання, спільності немає, інтереси та завдання народу й влади знову різняться. Масштабне, стратегічне будівництво об'єкту під назвою Україна, спільного нашого дому, іде дуже повільно. 
В гонитві за надприбутками, різного роду привілеями деякі політики не гребують нічим. Вони не вірять у Бога, в них відсутні патріотизм, любов до рідної землі. Усе ще в моді принципи кумівства, кулуарних домовленостей та життя за поняттями. Наші політики лікуються за кордоном, їхні дружини та доньки народжують в іноземних клініках, діти за кордоном навчаються, їхні будинки теж там, словом, їхнє майбутнє за межами нашої держави. 
Інституційна реформа, про початок якої вже просто волає все єство, є чи не єдино вірним рішенням, щоб вийти з політичного, а зрештою і з економічного піке. Й знову наш народ, як тоді в далекі 20-і роки, залишився наодинці перед смертельними викликами, які висуває нам «одвічний брат». Однак найбільший наш ворог – це байдужість певної частини громадян, які, маючи по суті паразитичний спосіб життя, пояснюють свою байдужість втомою від війни. Та чи можна втомитися від того, в чому жодним чином не брав участі, не допоміг нічим – ні матеріально, ні добрим словом? Питання риторичне. Зневажлива позиція до долі власної держави сприяє руйнації та роз’їданню України. Однак не всі такі... Ми стали іншими. Ми стали мудрішими. За останні два роки ми є свідками народження справжнього громадянського суспільства. Ми навчилися розрізняти брехню й правду, пусті обіцянки й зради, байдужість та підлість. 
Але найголовніше наше досягнення за останні роки – це те, що ми перестали бути байдужими. Ми дійсно єдині й соборні у своєму прагненні відстояти Україну. Кожен по-своєму розуміє поняття соборності та єдності, однак кожен із нас у себе в серці, у себе в душі тримає, оберігає, несе свою маленьку Україну. 
Ми зобов’язані пройти всі випробування на міцність, які послала доля кожному з нас, нашій Україні. І тільки єдність всередині країни дозволить державі залишатися по-справжньому соборною та незалежною. 
День проголошення Злуки нагадує всім нам про важливість пошуку об’єднуючих ідей – у політичних поглядах, релігії, мові та історії.