Врятований у небі: колишній льотчик став київським священником

Врятований у небі: колишній льотчик став київським священником

Вищий пілотаж. Колишній льотчик Микола Завадовський вирішив стати батюшкою після того, як пережив небезпечний вихід зі штопора.

З отцем Миколаєм ми познайомилися, коли він служив у столичному храмі, названому на честь Ікони Божої Матері «Пантанасса» («Всецариця»).

Цей храм знаходиться на території міської клінічної лікарні №9 (вулиця Ризька, 1).

Саме звідси розпочинався священницький шлях отця Миколая. Пізніше його направили на Київщину (до сільського храму).

«Очі лізли з орбіт, щоки лопались»

– Отець Миколай, на яких типах літаків Вам доводилося літати?

На «ЯК-18У» і «ЯК-18А». То були двомісні навчально-спортивні літаки. Пізніше мені, льотчику-спортсмену, довірили «Z-326».

– А чим «Z-326» відрізнявся від інших літаків?

Він часто перевертався на «спину». Мало того, що висиш на ременях, так ще ж потрібно робити все з точністю до навпаки: відтягувати ручку від себе для набору висоти, для розвороту вліво ручку потрібно відхилити вліво і при цьому натиснути на праву педаль. У перевернутому положенні кров приливає до голови. Що вже говорити про круті віражі? Здавалося, що очі лізли з орбіт, щоки лопалися. Очні капіляри не витримували таких перевантажень.

– У Вас були випадки смертельної небезпеки?

Аякже. Найбільше врізався в пам'ять політ разом з напарницею Катею. Вона сиділа за моєю спиною і вела літак. Виконуючи план навчальної програми, ми увійшли в штопор, а вийти ніяк не вдавалося. Дивлюся летимо вниз, а напарниця нічого не робить. Потрібно було негайно виходити зі штопора, а Катя сидить, як засватана. Я в шоці! Досі пам'ятаю, як під лівим крилом промайнула заводська труба, а висока трава від потужного ревіння мотора аж до землі пригнулась.

– Як Вам вдалось врятуватися?

Вважаю, що із штопора нас вивів Господь. По-іншому пояснити це спасіння не можу. Адже за один «штопорний» виток втрачається 150 метрів висоти. А моя напарниця, як з'ясувалося, грубо порушила правила входження в штопор: спробувала зробити цю складну фігуру на низькій висоті. Замість 800 метрів ми піднялись тільки на 400. Катя дуже розгубилася. Пам'ятаю, як я різко натиснув на праву педаль і потягнув ручку управління на себе. На командному пункті довго дивувалися, як ми не розбилися. Літак був на  дуже небезпечній відстані близько 3 – 7 метрів від землі. Після щасливого приземлення начальство хотіло нас покарати і розцілувати одночасно. Через той політ у мене ще довго ноги підкошувалися.

«Нас вінчали таємно»

– Чому Ви вирішили стати священиком?

Напевно, «допомогли» гени. Мій батько був священиком митрофорним протоієреєм. Він прожив 80 років, з них 47 присвятив Богу. Служив щодня, незважаючи на погане здоров'я. У дитинстві я йому допомагав: розпалював лампадки, готував вугілля для кадіння, подавав записки за здоров'я і за упокій, а під час літургії ставав на коліна перед царськими вратами і читав «Отче наш» разом зі своїми братами. Також пам'ятаю про чудотворну ікону Божої Матері, яка мироточила.

– Ви кажете про гени. Але ж у молодості не пішли по стопах свого батька…

 То були сталінські часи. Радянська влада неодноразово погрожувала відправити мого батька до ГУЛАГу. Щоб його не «підставляти», я вирішив поступити у льотне училище. Але у військкоматі відмовили: діти попів мандатну комісію не проходять. Коли мене призвали до армії, я попросився в авіацію і став механіком-водієм важких артилерійських тягачів. Моя душа рвалась у небо. Крім планерної школи мені вдалося закінчити два авіа клуби горьківський і київський. Щоб уникнути неприємностей, в анкетах про походження написав, що я син колгоспника. На щастя, перевірка в авіаклубах була не такою суворою, як в льотних училищах. Коли освоїв програму вищого пілотажу, познайомився зі своєю майбутньою нареченою Галею. Ось так і «долітався».

– Ви вінчались у батьківському храмі?

Та що ви! Нас вінчали секретно. При закритих вікнах і дверях. Це було в невеликому будиночку. Таїнство вінчання зробив не мій батько, а його колега по семінарії.

– Коли Ви присвятили себе Богу?

Після смерті дружини. Галя померла через рак головного мозку. В інший світ вона пішла у 38-річному віці. На моїх руках залишились троє діточок. Молодшій Маші було тільки 6 років, Оксані 8, Олі 11. Я овдовів у такому ж віці, як і мій рідний батько у 46 років. Моїм духовним пастирем став отець Миколай Шелкун настоятель Свято-Троїцького храму у Броварах. У нього я був паламарем. Потім він благословив мене на навчання у духовній семінарії. П'ять років я прослужив дияконом. А вже Ієреєм став аж у 60-річному віці. Мені тоді приснився покійний батько: він із радістю поклав свою руку на мою голову і благословив на служіння Богу.