Ми не кухарки, а повноцінні бійці, у війни не жіноче обличчя?

Півтора десятка дівчат і молодих жінок  з мисками-ложками-ополониками в руках і плакатами з написом «Рівні права – рівні можливості» пройшли до Міністерства оборони України. Деякі були одягнені у фартухи. Оганізатори хотіли привернути увагу чиновників від армії до ситуації, яка склалася в армії стосовно жінок, які служать  на бойових посадах, а на папері записані куховарками, прачками, навіть бібліотекарками. Дорогою дівчата співали українські пісні під супровід сопілки та бубна. Обабіч дороги за учасницями маршу йшли поліцейські, серед яких булла й дівчина. Один із патрульних сказав, що підтримує демонстрантів, бо не бачить різниці між жінками та чоловіками ні в поліції, ні в армії.

У Міноборони, побачивши, що до них підходить жіночий натовп, швиденько зачинили ворота й двері КПП. І, звичайно ж, до дівчат ніхто з військових чиновників не вийшов, хоча вони й отримали повідомлення про акцію. Довелося дівчатам скласти кухонне приладдя біля воріт і почепити туди ж фартуха. Голова ГО Українська жіноча варта Олена Білецька від імені всіх жінок військовослужбовців заявила, що наступним кроком будуть зустрічі з посадовими особами МО та обговорення з ними внесення у списки відповідних спеціальностей жінок на рівних правах з чоловіками.

Приводом для акції став наказ командира військової частини А1314 генерала-майора С. І. Наєва від 5 грудня 2015 року про тимчасове припинення набору жінок на військову службу на контрактній основі. Наразі цей наказ скасовано, проте проблема дискримінації жінок нікуди не зникла. Адже за  Конституцією України, чоловіки й жінки мають рівні права, а також обов'язки захищати Вітчизну та її територіальну цілісність.

Голова ГО «Жіноча варта» Олена Білецька впевнена, що це некоректно і несправедливо відносно жінки, бо на сьогоднішній день жінка в усіх сферах діяльності абсолютно достойно займає посаду на рівні з чоловіком:

 - В усьому світі жінки служать в армії на бойових посадах: снайперами, розвідниками, а у нас – не просто гендерна нерівність, а дискримінація й суцільна брехня. Насправді ми є, а на паперах – немає. Я не думаю, що жінка є поганим воїном, до того ж в Україні йде війна і жінка хоче захищати свою Батьківщину. Але створено якийсь невидимий жіночий батальйон. У цьому жіночому батальйоні є дуже багато проблем. Одна з них та, що жінок, які мають дітей, «доброзичливці» й соціальні служби  можуть позбавити материнських прав, мовляв, «мати не займається вихованням дитини». І такі випадки непоодинокі.

Олена переконана, що жінки «привели до ладу» бюрократичні процедури,  адже з власного досвіду вона може сказати: «Жіноча варта» за цей рік робила багато

запитів Збройним Силам України і все, що цього стосується. І мені довелося спілкуватися

не лише з чоловіками, а і з жінками. У даному випадку жінки більш результативно і

оперативно реагують на ситуації, які стосуються війни і загалом армії».

- Я з перших днів Майдану була поруч з чоловіками,  працювала медиком, виносила поранених, потім – як парамедик-волонтер воювала на передовій. Тому й прийшла підтримати учасниць акції, - каже тренер з айкідо Юлія Баєвська, - Я хотіла піти в ЗСУ, але побачивши ганебне ставлення до жінок, вирішала допомагати добровольчим батальйонам.

22-річна Валерія Федоренко  проходить службу в Нацгвардії. Минулого року кілька місяців була в зоні АТО як парамедик.

- Було дуже страшно й дуже важко, але я розуміла, для чого я тут, що я роблю. Як то кажуть: очі бояться, а руки роблять. Моя мама теж військовослужбовець, і мій хлопець зараз воює на сході країни. Через те я буду служити й доббиватися, щоб мені дали можливіть стати справжнім солдатом, а не кухаркою.

Її однополчанка з батальйону імені Кульчицького, 32-річна Ірина служить в аеророзвідці. В зоні АТО  була влітку 2014 і зараз планує знову повернутися на передову. Ірина має маленьку дитину, яку, поки мама захищає Батьківщину, виховує бабуся.  До речі, мама Ірини теж проходила військову службу.

Поки дівчата мітингували, з підземного переходу винирнув керівник прес-служби Генштабу ЗСУ України Владислав Селезньов у цивільному, який признався журналістам, що зараз він не на службі, а просто повертався з паспртного столу. Звісно ж, речника війьскових відразу ж оточили журналісти. Довелося йому розповідати про процес реформування ЗСУ,  про те, що необхідно провести відповідні дослідження перш, ніж приймати рішення про розширення переліку посад, які можуть обіймати жінки, має бути прийняте .

- Рішення має бути не  популістським, не  під тиском з боку суспільства чи політичних сил, а враховуючи всі аспекти діяльності військовослужбовців в складі ЗСУ, зокрема аспекти діяльності та виконання завдань в зоні проведення АТО або під час інших конфліктів. Це принципово. Ми так само маємо враховувати фізіологію та фізичні можливості жінок при визначенні переліку посад, які можуть обіймати жінки й бути під час виконання функціональних обов’язків за цими посадами найбільш ефективними. Якщо в збройних силах країн, що входять до складу НАТО, є військовослужбовці-жінки, то так само буде й в нас, тому що ми маємо відповідати сучасним стандартам провідних країн світу і це нормально, — розповів керівник прес-служби Генштабу, який так і не спромігся хоча б приблизно назвати кількість жінок, які воюють у злоні АТО, або служать в українській армії.

Наприкінці 2015 року за підтримки Українського Жіночого Фонду та за сприяння ООН Жінки було здійснене дослідження “Невидимий батальйон”, одним із авторів якого, як і цієї акції, була керівник Центру аеророзвідки Марія Берлінська.

- Актуальним залишається питання видимості жінок та визнання їх ролі на рівні із чоловіками з боку держави та суспільства, - розповідає Марія, - Наприклад, 14 жовтня цього року мало хто вітав жінок-захисниць з Днем захисника України – переважна більшість сприйняли цю дату як свято для «батьків, чоловіків, синів». Тому  й було організовано дослідження, щоб з’ясувати особливості участі жінок у воєнних діях в зоні АТО, виявивши як можливі успіхи, так і проблеми інтеграції жінок як військовослужбовиць.

Дискурсивна невидимість жінок-військових безпосередньо пов'язана з іще одним аспектом нерівності - жінки, невидимі для медіа, невидимі також і для інфраструктури

армії, попри те, що служать в ній не поодиноко. Інфраструктура Збройних сил України

облаштована під потреби чоловіків і виключає із армії жінок із їхніми специфічними

потребами.

- Є  закон від 1993-го року (Наказ Міністерства охорони здоров’я No 256 від 29.12.93), який забороняв жінкам працювати з вибухонебезпечними предметами, на посадці, наприклад, мінера, сапера і в спецпідрозділах, десантних  військах, підрозділах швидкого реагування, які безпосередньо беруть участь у військових діях (хоча там теж завжди служили жінки), - зазначає військовий експерт, майор ЗСУ, екс-радниця МО з гендерних питань  Наталія Дубчак, -  Через цю заборону виникає суттєва різниця у фінансовій забезпеченості жінок і чоловіків, що трудяться в тому самому сегменті ринку праці. Коли держава забороняє жінкам певні види робіт, обґрунтовуючи це турботою про їхнє репродуктивне здоров’я, вона  визнає і створює вищу цінність “жінки як матері” і занижує роль “жінки як працівниці”. Така заборона водночас нехтує чоловічим репродуктивним здоров’ям, яке несправедливо вважається невразливим, стійким до зовнішніх шкідливих впливів. Ситуація, коли турбота й опіка про жінок виражена низкою заборон, показує їх як несамостійних і нетямущих, які потребують догляду, опіки.

Експерт з гендерних питань Лариса Кобелянська критично коментує подібні заборони певних типів робіт для жінок: «Насправді, людина має обирати. Якщо ту чи іншу роботу хоче виконувати жінка, яка, припустимо, вже виростила дітей і не має жодних репродуктивних планів, але саме через те, що вона певний час життя витратила на виховання дітей і не мала стажу, хоче надолужити, хоче піти на більш оплачувану, навіть ризиковану роботу, чому їй має це бути заборонено? І чому це треба приховувати від молодого чоловіка, вякого ще немає дітей, а може через це ніколи й не буде?»

- Війна міцно закріплена у суспільній свідомості як традиційно «чоловіча» справа.

Жінки розглядаються як жертви війни, часто як об'єкти, в той час як чоловіки є суб'єктами та її агентами. Стереотипи представляють нам чоловіка зі зброєю в руках та жінку, яка, у кращому разі, виконує на фронті обслуговуючу щодо військовика роль,  наприклад, медика, а у гіршому - чекає на чоловіка вдома, доки він її захищає. Зазначається, що роль жінок у військових конфліктах може бути миротворчою, а позиція – пацифістською.

Але ми вже побачили,  що жінка на сьогоднішній день дуже активна, дуже перспективна, дуже результативна і досить серйозно ставиться до захисту своєї країни. І досить професійно це робить, -  зазначає Олена Білецька.

Як зазначає Почесний Консул Держави Ізраїль у Західному регіоні України Олег Вишняков у своєму блозі, за даним різних ЗМІ на сході  України воюють близько 14 000 жінок. Але українські жінки воюють у чоловічих  камуфляжах, носять чоловіче взуття, часто незручне і не за розмір. Ізраїльські фахівці розробили і презентували першу і поки єдину в Україні спеціалізовану екіпіровку для жінок української армії. Ініціатором цього проекту стала волонтер і громадська активістка Наталія Наумова. Нова форма -практична, зручна і зроблена з дуже якісних матеріалів. Якісне екіпірування військового - це його життя. Будемо  сподіватися, що новинка полегшить і без того суворий побут українських солдаток.

Про інші  проблеми жінок на війні зазначає одна із тих, які там воюють:

- Жінки так само отримують поранення. Наші нирки, шлунки і сечові міхури так само зношуються, нам так само сняться кошмари і приходять ті, кого ти не врятувала, і ті, кого ти відправила на той світ. Наша психіка уражається. Не всі журналістки, які стали кулеметницями, зможуть стати знову журналістками і писати про Форум видавців. Жінка, яка втратила кінцівку, теж хоче вийти заміж і хоче відчути, що вона залишилася жінкою.

Багато жінок-військових на можуть отримати статус учасника бойових дій і не матимуть ніяких пільг, зокрема через те, що в структурі ЗСУ чи МВС той добровольчий підрозділ, в якому вони служать, не має офіційного юридичного статусу.

- Взагалі, я півроку була не оформлена. У мене 20-им серпня перша довідка, що я в зоні АТО, а оформили мене 20 січня. Тобто офіційно мене півроку не було в АТО, хоча весь цей час я була в Щасті під обстрілами. Але найбільший парадокс, що мені 28 січня сказали, що оформили. Я вже 8 днів жила в Києві, думала, що я цивільна людина, що мене вже не стосується війна, але мені позвонили, сказали, що мене чекають, що я оформлена і дезертир , - розповідає одна із жінок-військових.

Дехто з добровольчих батальйонів планує добиватися статусу учасниці бойових дій після закінчення війни, хоча зараз не мають на це права, бо не мають можливості оформитися офіційно:

- Мені це не потрібно. Я тут не за учасника, не за кошти. Пропонували оформитися, якщо це зроблять – добре, якщо ні – нічого страшного. Можливо, після війни займуся цими питаннями. Було би добре, якби держава визнала бойових волонтерів учасниками бойових дій.

І навіть у тих випадках, коли військовослужбовиця офіційно оформилася на службу у ЗСУ, її фах за документами не завжди збігається із її фактичним родом занять. Такі труднощі з офіційним оформленням жінок на різні посади фактично роблять цих військовослужбовиць невидимими психологічно та юридично. 

Командир взводу розвідки, Тетяна, розповідає, що за призначення її на цю посаду довелося боротися два місяці. Оскільки офіційно антитерористична операція не є війною, на неї не поширюється  воєнне законодавство, що створює юридичні колізії:

- В даному випадку нам не дадуть чоловічу посаду, хоча під час війни є постанова, що незалежно від того, жінка ти чи чоловік,  повинні й  посади давати й звання підвищувати.

Жінки на фронті звикають до незручностей і ставляться до них із розумінням.

- Якось вже так звикла. Вони для мене побратими, як рідні люди, і тому особливого дискомфорту я не від чуваю. Перший час було важко, що ніде не можна побути самій. Тоді в підрозділі з дівчат була одна я. Перші два тижні було особливо важко. Це зима. Тобі постійно холодно.  Сорок чоловік в казармі. Важко було звикнути, що можна спати лише в  одязі. Душова не зачинялася. Я завжди просила когось, кому довіряла, щоб постояв на сторожі. Але потім звиклась. В основному, дівчатам у батальйоні організовували окреме місце проживання. Але в деяких випадках, на позиціях, окремі бліндажі, звичайно, нам не будували. Тож спали на  нарах разом, просто на різних поверха х, коли потрібно переодягнутись  – чоловіки  коректно виходили та чекали. Я неодноразово бачила опіку над жінками. Коли одна жінка в підрозділі вони її опікають, захищають, відгороджують від всього злого, що може статися. , - розповідає волонтерка Олена Лугова.

На факти зневажливого ставлення наші жінки реагують по-різному, починаючи від обурення і сліз і закінчуючи жартами, навіть, деякою раціоналізацією.

- Жартувала, вимагаючи берці в стразах. Стереотипи чоловіків мене абсолютно нехвилюють. По-перше, це традиції, давні-давні традиції, які склались у суспільстві. По-друге, це природнє бажання сильного захищати того, хто слабший. Він же бачить, ніде правди діти, що жінка слабша. І вони хочуть жінок оберігати, вони хочуть їх не пускати. От вони кажуть – одне діло якщо скалічився хлопець, інше  діло, якщо скалічилась жінка. Можливо, якщо копати глибше, то це має таке суто природнє пояснення – чоловік, навіть сильно скалічений, якщо, перепрошую, не постраждали статеві органи, то він може зачати дитину. А жінка, якщо вона скалічена, то вона вже практично позбавлена шансів нормально вийти заміж, виносити, народити дитину, можливо все походить від цього, я так думаю. Мене це настільки бісило, я думала: я ж тобі докажу, що я сильна духом. Я сварилась з ним і йшла плакати в куток, щоб ніхто не бачив.

Очевидно чутливою темою є можливе насильство чоловіків-військовослужбовців щодо товаришок по службі. Дівчата розповідали, що були свідками таких випадків:

П’яний боєць прийшов в кімнату до дівчинки, вона перелякана серед ночі вискочила на двір з отакими очима. Наступного ранку він, звичайно, просив вибачення і конфлікт було залагоджено . Я бачу, що наші дівчата не слабші за чоловіків, іноді вони несуть службу навіть краще. Часто у чоловіків трапляються проблеми з алкоголем, серед жінок таких проблем набагато менше.

Мій чоловік казав: Іноді краще одна худенька дівчина, ніж п’ять алкашів.

Одна із учасниць поскаржилася на те, що в тилу стереотипне ставлення до неї їтрапляється частіше, ніж на фронті:

- А жінкам, які виходять на дембель, ще складніше, ніж чоловікам. Тут вона була потрібна, її оберігали. А вдома? До того ж, про чоловіків, які не служили в армії, у жінок-військових ставлення лише одне: «непотріб»…  

А ще дуже часто трапляється, що чоловіка після повернення з фронту сприймають як героя, то: "на жінку одразу падає тінь. Що вона там робила, з ким там була? (Якщо на форнті, значить – курва…). Ми собі уявляємо, що жінка, яка була на фронті обов’язково спить з усім підрозділом чи з кимось. Це  бачення суспільства. Часто жінкам, замість того, аби сказати «дякую», кажуть:

- Чим ви там займалися всі знають, тепер сиди тихо і нікому не розповідай.

Журналіст Володимир Сологуб, який знімав на передовій фільм про госпітальєрів, зазначив, що серед журналістів у зоні АТО майже половина – жінки.

Марія Гонюкова, виконуюча обов’язки командира роти 46 підрозділу спеціального призначення розповіла про упереджене ставлення до жінок у збройних силах:

- Ми закінчили сержантську «учебку», вчилися  11 місяців, прийшли всі стрілками, а  стали санітарами, розвідниками.  Тільки після закінчення «учебки» всім  хлопцям було присвоєно звання, а нам, пятьом дівчатам – жодній не дали.  В корочці, який мені видали, було написано: «командир відділення спеціального призначення». Та це ні на що не вплинуло. В ЗСУ сказали, що вони просто не дійсні, й потрібно пройти переатестацію. І лише задяки командиру батальйону, начальнику штабу дівчатам були присвоєні військові звання й подані документи.

Журналістка Наталя Нагорна доволі критична до присутності жінок у військових діях, особливо, якщо йдеться про так званий «недоречний героїзм». Вона наводить  приклад розвідниці  «Правого сектору» Анастасії Горбачової з позивним «Ліса», яка в серпні минулого року загинула під Маріуполем: «Вона була вагітна. З одного боку,це виглядає героїчно. А з іншого, багато хто може сказати, що то безвідповідальність. До жінки більше вимог. До неї завжди буде... Не те, що я кажу, що цю справу треба віддати чоловікам. Просто вони цією справою займаються краще, і їх переважна більшість. Так, медик, стрілець, санінструктор. Але, знову ж таки, якщо б на цій позиції був чоловік, який психологічно підготовлений, який може тягти на 30 кг більше, ніж дівчинка, то, мабуть, це простіше».

Катерина Левченко критично ставиться до використання жінок як героїнь на певний період часу, адже історія мала уже прикрі випадки:

Образи жінок в АТО

На основі проаналізованого матеріалу доцільно виділити три основні образи жінки в АТО, які зображені в засобах масової інформації: жінка-воїн (образ солдатки, яка воює на рівних з чоловіками. Вона живе в однакових з чоловіками умовах, виконує «чоловічі» завдання: стріляє зі гвинтівки, з кулемета, керує військовою машиною, виносить поранених з поля бою під кулями тощо. Вона сильна й емоційно стабільна, користується авторитетом серед побратимів Не боїться дивитися у вічі смерті й може конкурувати з найпідготовленішими бійцями. На час війни вони лишили своїх дітей, свої сім’ї, власний бізнес... Така жінка добивається від чоловіків на війні поваги, довіри і ставлення до себе як до солдата на рівних з чоловіками.); турботлива помічниця (це медики, психологи, фотографи, кухарі…. Вони піклуються про бійців, допомагають їм і підтримують своєю працею і присутністю. Вони більш «жіночні», більш схильні дотримуватися традиційного гендерного поділу праці. Такі жінки проходять однакову бойову підготовку разом з чоловіками, разом перебувають в небезпечних зонах, живуть у спартанських умовах, мають бронежелет і зброю, але вони «звичайно» не мають таких же навантажень і завдань на фронті. Часто вони виконують небойові завдання: працюють в канцелярії, на складі, кореспондентами, медсестрами тощо); революціонерка - ця категорія об’єднує декількох жінок, діяльність яких в АТО має революційний та інноваційний характер. Це реформаторки й інноваторки, вони ламають  старі схеми й стереотипи, розвивають нові військові галузі, знаходяться на одному  ієрархічному щаблі з чоловіками в армії, а їхні імена й історії загальновпізнавані. Серед таких  жінок - Надія Савченко, радниця міністра оборони та волонтер Тетяна Ричкова, керівниця центру авіарозвідки Марія Берлінська. До речі,  Марія - одна з небагатьох жінок та учасниць АТО, яка відкрито говорить про проблеми жінок в АТО. Вона активно відстоює позицію розширення прав жінок в АТО,серед яких збільшення кількості дозволених професій для жінок в армії та, відповідно, легалізація їхнього статусу в АТО, виплати «бойових» і надання пільг учасника бойових дій.

- Мені часто кажуть, що війна –це не жіноча справа –це стереотип, тому що війна –взагалі не людська справа. Але, якщо вона прийшла до нас, то ми всі на рівних правах пішли захищати.... Часто буває так, що роботу виконує жінка, а на штатну посаду оформлений чоловік, який сидить в штабі. Ми маємо надати жінкам право легально захищати свою країну, - каже Марія.