До останньої стрілки: Дарницький вузол бомбардували більше двох тисяч разів

Про ту страшну війну Федір Федорович знає не з художніх книг і кінофільмів. Він був очевидцем жорстоких боїв, які тривали восени-1943 на підступах до нашої столиці.

Німецьке командування, розуміючи стратегічну важливість напрямку Остер-Кобижча, обрушили на цю ділянку всю міць своєї бойової авіації.

Врятуватися вдалося лише тим, хто своєчасно дременув до лісу. Серед тих щасливчиків була й сім`я Сьоміних: Федір з молодшими братом і сестричкою, матір'ю та батьком (який втік із німецького полону).

Із танкістів – у залізничники

Після звільнення Києва (у листопаді 1943 року) розпочалася чергова масова мобілізація до Червоної Армії.

Доля закинула Федора аж на Далекий Схід. Знаходячись у складі 141-го гвардійського важкого танкосамохідного полку, старшина Сьомін брав участь у визволенні Маньчжурії й Кореї.

На «дембель» Сьоміна відправили аж у 1952 році. Після звільнення в запас він влаштувався на роботу у Дарницьке вагонне депо.

Пройшов шлях від учня слюсаря до старшого інструктора виробничо-технічного навчання вагонного депо.

За зразкове утримання навчально-матеріальної бази колишнього танкіста нагородили знаком «Почесний залізничник».

Незважаючи на мирне життя, війна продовжувала нагадувати про себе.

Особливо вражали розповіді залізничників про той жах, що творився на Дарницькому вузлі під час ворожих бомбардувань.

До воєнної теми Федір Федорович повернувся після того, як вийшов на заслужений відпочинок.

Довгий час він був заступником голови Ради ветеранів Дарницького залізничного вузла.

Незважаючи на похилий вік, Сьомін мріє про реалізацію давнього проекту – «Ангела над розірваними рейками».

Цей меморіал планується встановити на братській могилі, що знаходиться праворуч від входу до Дарницького вокзалу.

Завдяки зусиллям ветеранів вдалося зібрати близько півмільйона гривень. Проте цих коштів замало.

Розрахункова вартість будівництва складає 10,6 мільйона гривень (згідно проектно-кошторисної документації).

Для зведення пам’ятника потрібна бронза, якою мають «обшити» забетонованого «ангела». Тож роботи, як-то кажуть, не початий край.

Спогади про пекельну ніч

Як стверджує сам Федір Федорович, настав час відновити історичну справедливість.

Річ у тім, що на братській могилі встановлена пам’ятна плита з написом: «На цьому місці знаходилося поховання радянських воїнів, що загинули при визволенні міста Києва у листопаді 1943 року та перепоховані до братської могили у 1970 році». Насправді слова на цій плиті суперечать загальновідомим історичним подіям.

– Ніяких боїв за Дарницю не було, бо ніхто її не звільняв. Німці знищили Дарницький вузол до останньої стрілки, спалили мости й перейшли на правий берег Дніпра. Дарницю бомбардували більше двох тисяч разів. Але найстрашніший ворожий наліт відбувся у квітні-1944 року: німецька авіація вщент зруйнувала Дарницький залізничний вузол. І це сталося саме тоді, коли всупереч всім наказам та інструкціям на станційних коліях накопичилося багато ешелонів з бійцями, біженцями, пораненими. Вони зупинилися у Дарниці внаслідок порушення кригою тимчасового мосту через Дніпро, – поділився спогадами ветеран Сьомін.

Весною-1944 поруч з військовими ешелонами на Дарниці стояли й товарняки з боєприпасами і пальним.

Небезпечне скупчення поїздів було викликано як погодними умовами (неготовністю до переправи через повінь), так і людським фактором – некомпетентністю і недбалістю командування, яке не забезпечило ефективного захисту протиповітряної оборони.

Німці підступно скористалися прорахунками радянського командування: глибокої ночі Дарницю атакувала ціла група фашистських бомбардувальників.

У небо злетіли сигнальні ракети: ворожа агентура не дрімала, намагаючись навести свої літаки на ціль.

Артилеристи відкрили вогонь і навіть збили декілька ворожих бомбардувальників. Але сили були надто нерівними.

Німці «накрили» наші зенітні батареї й перетворили залізничний вузол на суцільне пекло.

Внаслідок падіння багатотонних бомб загинуло декілька тисяч чоловік, серед яких було близько трьохсот залізничників.

Ті, хто залишилися живими, ще довго виносили загиблих з поля трагедії.

Місця на цвинтарі шукати було ніколи: останки загиблих складали поблизу вокзалу у глибочезній воронці, в яку можна було «запакувати» навіть багатоповерховий будинок.

Після поховання розпочалися пошуки… крайніх. Замість справжніх винуватців покарали ні в чому не повинних осіб – коменданта і заступника начальника станції: першого розстріляли без суду і слідства, а другого заступника відправили до штрафбату (звідки він повернувся додому інвалідом без ноги).

Базар на кістках…

Після війни братську могилу впорядкували, а на пагорбі встановили пам'ятну стелу з відповідним надписом.

Пізніше, намагаючись приховати Дарницьку трагедію, органи КДБ знищили всі архіви з іменами загиблих.

У брежнєвські часи завдяки «старанням» компартійних чиновників місце масового поховання залізничників узагалі зникло з карти міста.

Радянська влада намагалася приховати сумнозвісний факт: залізничний вузол бомбардували через п’ять місяців після того, як Червона Армія визволила Київ від фашистів.

Щоб зітерти пам'ять про загиблих, братську могилу зрівняли із землею, посилаючись на... зведення монумента в пам'ять про воїнів, закатованих фашистами в дарницьких концтаборах.

Як не дивно, сам монумент чомусь поставили на Привокзальній площі. Хоча місце, де під час війни знаходилися концтабори, розташоване кілометрів за два від вокзалу.

Компартійці добряче «намутили» з так званим «перепохованням»: під нічним покровом із братської могили зірвали плиту з написом, потім підігнали екскаватор і розкопали могильний пагорб.

Викопані людські кістки висипали разом із землею до ящиків і начебто поховали біля новоспеченого монументу.

Проте, за словами очевидців, ті ящики ще довго стояли на задвірках станції. Куди вони потім поділися, невідомо.

Зруйнований пагорб невдовзі заріс травою, а поруч виник стихійний базар.

З тих пір на людських кістках вирує торгівля м`ясом, молоком, рибою та іншими продуктами харчування. Німими свідками тієї трагедії є лише символічні хрести.

Рада ветеранів Дарницького залізничного вузла неодноразово ініціювала встановлення Меморіалу загиблим залізничникам (на місці братської могили).

Хочеться вірити, що ініціатори цієї ідеї зможуть подолати людську байдужість і відновити пам'ять про воїнів і залізничників, які полягли на залізничній колії у грізні роки війни.

Бомбардування Дарницького вузла – це біла пляма в історії Другої світової війни. Досі ні в німецьких, ні в радянських архівах практично неможливо відшукати хоча б якусь інформацію про ту страшну трагедію.

За деякими джерелами, повітряний наліт здійснила авіаційна ескадра «KG55» під командуванням Вільгельма Антрупа (з території східної Польщі або західної Білорусії).

На той час більша частина України вже була звільнена від загарбників, а фронт пересунувся на територію Бессарабії. Проте ворожа розвідка продовжувала регулярно моніторити небо Києва, на території якого відновлювалася діяльність радянської влади.

Незважаючи на звільнення нашої столиці, німецькі війська здійснили дві спроби розбомбити Дарницький вузол (взимку 1943 і 1944 років). Проте на перешкоді стояли радянські зенітки.

Стерти залізничну станцію фашистам вдалося лише весною-1944, коли дерев'яний міст через Дніпро був пошкоджений паводком і льодоходом.

Через погодні умови порушився рух по осьовій магістралі Південно-Західної дороги Конотоп – Київ – Козятин, яка була головною живильної артерією наступаючого 1-го Українського фронту.

Цим і скористалося вороже командування: темної ночі близько 100 бомбардувальників атакували Дарницький вузол.

Німці знищили десятки ешелонів і близько п`яти тисяч чоловік...