У Будинку офіцерів відбувся Вечір пам’яті останніх оборонців Донецького летовища

Врізалося назавше: 19 – 20 січня 2015-го російські терористи підірвали термінал. Під завалами залишилися наші хлопці. Але тільки таким чином ця дика орда, що вдерлася на нашу землю, змусила замовчати українські кулемети в аеропорту. 

…Вечір-реквієм, удови, батьки і діти полеглих, бойові побратими. На сцену – для вручення нагород – запрошують родини героїв. Звучать прізвища тих, чия стежина життя обірвалася на околиці Донецька. Іван Зубков, Сергій Зубицький, Володимир Загуба, Василь Григор’єв, Ігор Білик, Ігор Зінич… 

А тим часом на екрані – фотохроніка донецького пекла, і там усі вони – Івани, Сергії, Василі… Кажуть, що це – кіборги, бо пройшли надлюдські випробування, ніби перевтілившись у незнищенних. Але багато хто волів би їх називати по-іншому – просто Героями. Утім, матусі про них завжди будуть казати: «Синочок мій…». 

А скільки разів промовляла це слово у сльозах киянка Ніна Брановицька?! Її син Ігор також ніби приріс із побратимами до того триклятого терміналу. Був кулеметником. 38 років. А за фахом економіст, торував у столиці підприємницьку стежину. Записався добровольцем на фронт. Після того, як впала будівля терміналу, бандити витягнули з-під завалів ледь живих наших хлопців, узяли в полон. 

Амністувати Моторолу? Знищити! 

- Ігоря запитували, чому він воює на Донбасі, – передає у розмові з кореспондентами «Вечірки» слова очевидців Ніна Костянтинівна. – Син відповідав, що захищає свою землю. Його жорстоко били трубами, підвішували за руки, стріляли з травматичної зброї по ногах, щоб поставити на коліна. Там, у катівні, Ігоря застрелив отой покидьок Моторола. І коли я нині чую про бажання у майбутньому амністувати тих, хто в «ДНР», то виникає запитання: пробачити убивцям? Це – злочинці, і від них треба позбавлятися. 

Ніна Костянтинівна виплакала, як мовиться, всі сльози, але тішиться, що Ігоря не забули, і нинішній реквієм – ще одна згадка про нього. І додає: 
- Такі вечори пам’яті має організовувати держава, а громадськість – допомагати. У нас же все навпаки... 

Бринить і певна образа у її словах. 

- Після того, як ми поховали Ігоря, я отримала офіційне повідомлення з Міністерства оборони. Мене інформували, що мій син перебуває у полоні і держава усе робить для того, щоб визволити його, – розповідає про цю «головоломку» пані Ніна. 

- У той час, коли наші хлопці віддають життя за країну, чиновникам ліньки навіть подивитися списки особового складу військової частини. Чому так? – обурюється Ніна Костянтинівна. 

І ми не знаємо, що їй відповісти. Як, певно, не знають і побратими Ігоря Брановицького, що прийшли на вечір вшанування. 

Дехто з воїнів шкутильгає, з паличкою. Дзенькіт орденів, медалей на грудях. У багатьох чоловіків вологі очі. Один з одним вітаються так, ніби сто років не бачилися. Раз по раз чується: «А ти пам’ятаєш..?». 

А Психу варто дати Зірку Героя 

– Наш Толя в аеропорт частіше їздив, аніж маршрутники таксі по місту. Ніби в його тягачі був якийсь вічний двигун! 
– А Саня, лікар з 90-го батальйону… Пам’ятаєш? Загинув. Класний хлопець був! 
– Ніби перед очима Ігор Зінич, наш медбрат. Псих – позивний. Коли Володю поранило, Ігор ще дві доби якимось дивом тримав його на цьому світі. А той все марив, згадував маму… 
– Після того, як мене вже втретє зачепило і я лежав перебинтований, Зінич жорстко сказав: ще раз потягнешся за автоматом, я тобі вріжу… І врізав би! 
– Псих – справжній герой. Йому б Зірку Героя дати! Немає його… 

Діалоги простих солдатів. Назвете їх кіборгами – і вони ледь посміхнуться із цієї «фантазії». Утім… 

– А ви хочете побачити справжнього кіборга? – несподівано звернувся до нас воїн, Іван Красний, з яким ми щойно познайомилися. – Та ось він (Іван показав рукою на худорлявого чоловіка у камуфляжній формі. – Авт.)… Олеже, підійди-но сюди! Знайомтеся: Олег Беженар. Олега осколками гранати поранило. Лікарі дивом врятували його, якісь титанові пластини тепер у голові Олежки. Коли бандюки пішли в атаку на термінал, Олег вискочив на другий поверх (бо там поранили нашого кулеметника) і вже звідтіля косив тих гадів. А коли стих його кулемет, ми зрозуміли: з Олежкою щось не так… Полізли за ним, а він увесь у крові, за голову тримається. 
– Як себе нині почуваєте, Олеже? – звертаємося до Беженара. 
– Погано із зором. Влітку хочу поїхати до Одеси, на лікування. 
– А хто ви за фахом? Де працювали? 
– Простим кухарем у ресторані. 
– Олежка нам такі смачнючі салати готував! Ніколи таких не куштував, – вклинюється у розмову Ваня Красний. 
– Було, було… Коли проходили підготовку на полігоні, довелося у вільний час знову кулінарію згадати, – пояснює Беженар, на грудях якого виблискує орден «За мужність». 

Того вечора хлопці познайомили нас також і з тим, хто «в аеропорт частіше їздив, аніж маршрутники таксі по місту». Це – Анатолій Маркус, водій МТ-ЛБ (тип легкого бронетранспортера, тягача). У цивільному житті Анатолій – слюсар-сантехнік. Пішов добровольцем на фронт. А йому ж – 50 років! Вдома – дружина, двоє дітей. 

– Дуже хочеться дочекатися внуків, – ділиться сокровенним Анатолій. – Там, у тому пеклі, молив Бога, щоб не загинути, вижити, щоб колись побачити внуків. 

На своєму тягачі Маркус десятки разів привозив до терміналу хлопців на підмогу, боєприпаси, а також вивозив звідтіля поранених. Надзвичайно ризикована робота. Бо постійно під вогнем… 

Маркус небагатослівний. З його вуст зринає: 

– Якби волонтери не допомагали запчастинами, то я навіть не знаю, на чому б ми діставалися до тих терміналів. 

Кожен із цих воїнів знає, що було «не так» з точки зору військової науки, що не хотіли бачити окремі армійські начальники, до яких прохань оборонців аеропорту не прислухалися. Але це вже у минулому. 

І на запитання, чи не були ці, великі, жертви на Донбасі даремними, багато хто із колишніх добровольців каже: «Наші побратими прикрили собою Україну. Бо інакше орда була б у Києві…». 

Тільки от як змиритися з такими втратами рідним? 

«Піду в армію і знайду дядю Борю» 

Серед тих, хто приїхав на вечір пам’яті, була й родина капітана Бориса Байненкова. Його мама, Людмила Костянтинівна, усе ще виглядає з далеких доріг свого синочка, хоча і знає: Борі більше не побачить. 

– Сьогодні чотирирічний онук промовляє до мене: «Виросту, піду в армію і знайду дядю Борю», – розповідає Людмила Костянтинівна. 

– Борис був командиром, хлопцям сказав, що буде з ними до останнього, – стиха говорить його дружина Ольга Миколаївна. – Підірвали їх у терміналі… Ми три місяці його шукали… По Інтернету побачили, що його тіло відкопали бойовики. 10 квітня чоловіку мало б виповнитися 52 роки. 

Так, в аеропорту хлопці стояли, як сказав нам кіборг Березовський (у цивільному житті – водій-далекобійник), «брат за брата, за Україну. І в кожного перед очима – діти, внуки…». 

У грудні 2015-го кіборг Володимир Загуба вирвався у коротку відпустку – щоб побачити внука, який народився тоді. Володя був дуже щасливим… 

– А наступного місяця брат загинув, – витирає сльози його сестра Тетяна Леонідівна. – Там, на небесах, він, певно, й далі радіє, що встиг побачити внука. 

Троє доньок залишилися у старшого сержанта Івана Вітишина: Марія, Леся, Софія. 

– Коли настав той лихий час, син сказав мені: «Якщо я не піду, то хто піде? Молодь гинутиме на фронті, а я спокійно буду на це дивитися?». І подався на той Донбас, – не говорить, а майже шепоче впокорена журбою мама Івана Вітишина Марія Володимирівна. 

Троє доньок Івана також приїхали на вечір пам’яті. Вони горнуться до бабусі, розглядають батькову медаль, яку щойно одержали. І час від часу зі смутком поглядають на великий екран, де показують отеє пекло. 

– Приємно, що нас не забувають, – додає кілька слів у кінці розмови з «Вечіркою» пані Марія. – Горе, змішане з радістю. Якесь нове відчуття для нас, та й для землі нашої, мабуть. Тяжке, болюче… 

Леонід ФРОСЕВИЧ 
Світлана КОВАЛЬОВА 
Павло ПАЩЕНКО, фото