Ольга Чубарева: Вокалісти місяцями стоять у черзі, щоб заспівати партію в опері
Солістка Національної філармонії України Ольга Чубарева належить до тієї категорії митців, що не залишаються осторонь актуальних політичних процесів, а відкрито заявляють свою позицію – через мистецтво. Вона виступила на підтримку України у Криму буквально напередодні незаконного референдуму в АРК; після подій на Майдані ініціювала проект «Україна єдина», в межах якого виконала пісні різних народів України. І має намір продовжити цей проект на концерті «Єднаймося» 22 січня у філармонії до Дня Соборності України, де співачка виступатиме у супроводі Національного заслуженого академічного оркестру народних інструментів. Напередодні Ольга Чубарева розповіла «Вечірці» про свої перші кроки у світ мистецтва, про поєднання непоєднуваного у своїй творчості, нові форми популяризації оперного співу і про те, чому музи не повинні мовчати, коли говорять гармати.
– Пані Ольго, ви народилися в сім’ї спадкових ювелірів. Що було поштовхом до музики?
– Співала з дитинства. Добре пам’ятаю свого дідуся, який був музикантом-самородком, грав на різних музичних інструментах: скрипці, фортепіано, акордеоні. Першою людиною, яка сказала, що я маю стати професійною співачкою, була Галина Петрівна Гончарова, керівник дитячого хору в музичній школі на Полтавщині. Я тоді вважала, що спів – це занадто легка справа, може бути як хобі, але не може бути професією. Натомість захоплювалася точними науками, любила математику.
Після закінчення школи вступила на музично-педагогічний факультет Інституту мистецтв Гуманітарного університету в Рівному, де мешкала моя бабуся. Закінчила його екстерном і вже за чотири роки отримала диплом із відзнакою. Паралельно навчалася вокалу під керівництвом Надії Петрівни Сафронової, як вокалістка, активно брала участь і перемагала у різноманітних конкурсах – обласних, всеукраїнських, міжнародних. Збиралася вступати до Київської консерваторії на вокальний факультет. Але обрала навчання у Харкові, де мене взяли одразу на другий курс, бо хотіла бути ближче до батьків. Моєю дипломною виставою була опера «Весілля Фігаро» Вольфганга Амадея Моцарта, я виконувала партію графині.
Після народження дитини виникли труднощі в житті, я купила у кредит квартиру в Харкові. Була на той момент дуже залежною фінансово, і потрібно було шукати шляхів, щоб виплачувати кредит. Тож паралельно з музикою опанувала ще й нову для мене професію – граверну справу. Мала власну майстерню, пройшла екстерн-курс навчання під керівництвом своїх батьків. Оформлювала ікони, працювала з коштовними металами. Ця професія вважається рідкісною і традиційно чоловічою, потребує художнього таланту, скрупульозності. Але мені це дуже подобалося, я отримувала естетичне задоволення і могла сидіти за роботою 4–5 годин.
Музику я ніколи не покидала, мала багато виступів (концертів, оперних вистав) за кордоном, але майже не співала в Україні.
– Коли ви переїхали з Харкова до Києва, складно було увійти в столичне музичне середовище, робити тут кар’єру?
– Це було навесні 2007 року. Будь-які зміни в житті потребують сил – моральних і фізичних. Звичайно, було складно, був навіть момент, коли мені вказували: «Девочка, ты не наша». Але життя навчило мене долати складнощі й бути сильною. Я отримала запрошення працювати у філармонії як солістка. Майже одночасно почала викладати постановку голосу в Інституті мистецтв НПУ ім. М. Драгоманова.
– Як викладач, ви багато спілкуєтеся з молоддю. Чи цікавиться сучасна молодь оперною класикою?
– Скажу так: необхідно шукати нових форм пропагування опери та класичної музики. Наприклад, я ініціювала авторський проект LadyOpera, що вже кілька років поспіль відбувається на головній сцені країни – у Національному палаці «Україна». Перший концерт у межах проекту відбувся 2013-го, а другий – 2015 року. Самою назвою проекту я хотіла викликати асоціації з чимось дуже шляхетним, вишуканим, розкішним. Головною ідеєю було показати, що на основі оперної музики можна зробити шоу і таким чином привернути увагу широкої аудиторії до цього жанру, передусім молоді. Молоді люди, які ніколи не були в оперному театрі, часто категорично заявляють, що їм це нецікаво. Мені ж хотілося змінити подібні уявлення про академічну манеру співу. Цей проект, з одного боку, пропаганда оперного мистецтва, а з другого – спроба адаптувати оперу до сучасних вимог. На першому концерті були не лише класична музика, але й джаз, спеціально розроблена сценографія, авторська режисура. На другий концерт я запросила іспанських тенорів, і акцент було зроблено саме на оперу, але теж у формі шоу, також брали участь симфонічний оркестр, хор. І, звичайно ж, – живий звук. Я взагалі дуже критично ставлюся до фонограм, бо це обман слухача. До речі, на цих двох концертах у залі було дуже багато молоді, люди після концерту підходили і казали, що навіть не підозрювали, що класична музика може бути настільки актуальною.
– Багато українських вокалістів мріють співати в Національній опері України. Ви теж?
– У нашій опері дуже багато талановитих співаків. Але тут ще дуже сильний вплив старої системи, і це гальмує творче зростання артиста. Вокалісти місяцями стоять у черзі, щоб заспівати ту чи іншу партію в опері, дехто взагалі виходить на сцену раз на рік. Це тяжко навіть суто психологічно, адже коли людина весь час у «режимі очікування», виникає відчуття замкненого кола. За кордоном, як відомо, контрактна система. Це створює, по-перше, ситуацію здорової конкуренції, спонукає людину постійно працювати над собою, самовдосконалюватися, а по-друге, відбувається постійна ротація – закінчується контракт одного музиканта і на його місце запрошують іншого. Це дуже важливо. Сподіваюся, що й у нашій опері так буде найближчим часом і можна буде працювати на результат.
Зрештою, безконтрактна основа роботи – проблема не лише Національної опери, але й інших українських державних музичних організацій, зокрема й Національної філармонії. У нас майже немає умов для повноцінної реалізації творчих ідей, немає концертних організацій і продюсерських центрів, гнучкої системи заходів. Тому творча людина, шукаючи таких можливостей, рано чи пізно опиняється на Заході.
– Ви маєте імідж універсальної співачки, що не боїться експериментувати, поставати перед аудиторією в різних амплуа. Що це дає артисту?
– В мене так склалися обставини в житті, що свого часу поєднувала дві кардинально різні професії. Якщо музикант – це особа публічна, то майстер з handmade – це винятково інтровертна професія, теж творчість, але проявляється вона на іншому рівні, можливо, більш тонкому. Тому для мене межі між тим, що можна і не можна, що традиційно, а що ні, – просто не існує. Вважаю, коли маєш якусь ідею, то можна поєднувати що завгодно, адже музика – абсолютно демократичне мистецтво. Що це дає? Свободу. Найголовніше, не зраджувати себе. Наприклад, я ніколи не матиму справи з вульгарними речами. Загалом не ставлю собі за мету успіх заради успіху.
– Ви співали в проекті Романа Кофмана «Український авангард», брали участь у концертному виконанні опери «Біг» українського композитора Валентина Бібіка, виступали у світовій прем’єрі «Сільської опери» Євгена Станковича. Розкажіть, будь-ласка, про свій досвід виконання сучасної музики.
– Ще у студентські роки я співала додекафонію, Шенберга, для мене це було щось нове, бо ж цього не вчать у консерваторії. Сучасною вважалася музика Прокоф’єва і Шостаковича, а про Шьонберга взагалі не йшлося. Але я – людина авантюрна, для мене це був певний виклик, і я відчувала, що це відкриває нові горизонти. Часто люди мають ностальгію за композиторами-романтиками. Але сучасний світ зовсім інакший, ніж був сто років тому, він дуже стрімко розвивається, він має свій ритм і динаміку – ми ж не їздимо сьогодні в каретах. Змінюється і музична мова. Кожне покоління диктує свою естетику. Вважаю, виконанням нової музики ми беремо на себе відповідальність за модернізацію слухового досвіду слухача.
– Чи відгукується артист на соціальні, політичні процеси?
– Артист – особа публічна, те, що кажуть політики з трибун, артист може донести зі сцени, і це матиме більший ефект, тому що мистецтво торкається емоцій, серця. В межах свого проекту «Україна єдина» я виконала вірменські, польські, грузинські, єврейські, грецькі, молдавські, румунські пісні, не випадково включила до програми й російську пісню «Черный ворон, я не твой», яка прозвучала дуже символічно. Я не можу піти на політичну трибуну, але я можу донести свою думку через мистецтво, вважаю, музикант повинен мати громадянську позицію.
Олеся НАЙДЮК
ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА
Ольга Чубарева народилася в Казахстані, де прожила до 11 років. Відтак переїхала з батьками на Полтавщину. Закінчила Інститут мистецтв Гуманітарного університету ім. Д. Мануїльського у Рівному та вокальний факультет Національного університету мистецтв ім. І. Котляревського у Харкові. Лауреатка близько десяти міжнародних і національних конкурсів, зокрема володарка спеціального призу від Ірини Архипової на Міжнародному конкурсі вокалістів ім. М. Глінки в м. Самара та Міжнародної літературно-мистецької премії імені Г. Сковороди; стипендіатка Вагнерівського фестивалю у Байройті 1998 року. Народна артистка України. Професор кафедри постановки голосу Інституту мистецтв Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова.