Не хотів, щоб війна постукала у вікна його батьків
Любов ПАРУБЕЦЬ
Олександра КАБАЧОК
Олександра ДУЗЬ
Проводжаючи новорічні свята, юні журналісти з інформаційно-творчого агентства «ЮН-ПРЕС» знову завітали до київського військового шпиталю, щоб привітати бійців зі святами і подарувати їм свою підтримку. В гості до бійців прийшли Дід Мороз і Снігуронька, мишенята й Крижана Бурулька, Циганка й Вовк із Червоною Шапочкою. Діти підготували вірші, жартівливі кумедні пісні, колядки-щедрівки, листи, малюнки та солодощі.
Перед виходом з палати №3 ми подарували хлопцям браслети-фенічки. Одному з бійців дістався браслет з окулярами і він з посмішкою сказав: «Мені дісталась саме ця, як педагогу». Ярослав Платмір з Жашкова Черкаської області – вчитель історії, він закінчував педагогічний університет і проходив практику в школі. Але почалася війна й хлопець пішов добровольцем на фронт, був розвідником у 81 окремій аеромобільній бригаді. «Не хотів, щоб одного разу у вікна його батьків постукала війна», – пояснює свій вчинок Ярослав. Наприкінці січня минулого року, обороняючи Донецький аеропорт, 23-річний Ярослав отримав тяжке поранення. «Прилетів подаруночок», – сміється хлопець. На питання «Чи була ваша бригада забезпечена технікою?» «кіборг» відповідає: «Техніку нам не відправляли, хоча і не було конкретного наказу, що саме цій бригаді завтра мають надіслати. Але уся потрібна нам апаратура була: біноклі, тепловізори, прибори нічного бачення і всяка інша штука. Тобто проблем із цим не було, адже суто для роботи техніка нам не потрібна, у нас своя специфіка». Отримавши в подарунок дитячі малюнки, Ярослав каже, що вони «гріють серце», адже добре, коли діти небайдужі, коли вони знають чому йде ця війна і для чого. Зараз патріотичне виховання піднялось на вищий рівень. Але іноді навіть доходило до того, що діти брали цукерки зі своїх новорічних подарунків і відсилали хлопцям. «Це вже про дещо інше говорить. На жаль».
Малюнки на передову його побратими особливо не брали, бо «постійно кочували з одного місця в інше», але вони справді допомагають. І це помітно, коли заходиш до палати. Усі стіни обвішані дитячими малюнками та листами. За словами Ярослава, частіше до них приходять студенти та більш старші люди, «діти рідко, бо не всі повинні таке бачити і не кожен зможе витримати таке видовище». Також Ярослав розповів нам, що є велика різниця між українськими ЗМІ та дійсністю. Число загиблих і поранених насправді є як мінімум в три рази більшим, ніж та цифра, яку озвучують в новинах на телебаченні чи по радіо. Указом Президента України Ярослава було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Мужній розвідник не падає духом. Він бере участь у виставці творчості воїнів АТО «Ні, наші музи не мовчать!», яка проходить у Національному музеї літератури України в рамках благодійного проекту «На цій землі нас не здолать!». В експозиції представлено близько двох сотень автографів, світлин, книжок і художніх робіт від 30-ти авторів.
Юрій Ляшенко – в мирному житті зварювальник з тихого села Моринці, що на Черкащині, а в недавньому минулому – боєць 15 гірсько-піхотного батальйону 128 бригади. У Київському військовому шпиталі він старожил: ганяє на своєму візку, підбадьорює поранених хлопців, мріє про те, щоб стати на протези й повернутися додому, до дітей-онуків.
– 30 січня 2014 р. під Дебальцевим на нашу першу лінію оборони посунули російські танки і піхота. У першому бою я втратив одразу трьох друзів, зокрема командира, молодого лейтенанта Олега, а четвертий мій товариш через місяць помер у лікарні, бо мав зараження крові, – згадує Юрій, – Через тиждень я з нашим снайпером Сергієм вийшов на зачистку. Потрапили в засідку. По нас лупонули з гранатомету. Сергій загинув на місці, а мені одірвало ногу. Години через три мене знайшли санітари й змогли вивезти в Артемівськ, звідти, після операції – в Дніпропетровськ, далі – до Львова, тепер лікуюся в Києві. В другій нозі уламки снарядів почали гуляти. Три витягли, решту – краще поки не чіпати, – усміхаючись, розказує кулеметник Юрій Степанович свою військову історію.
– У мене була паніка, коли я прибув на фронт, адже коли ми знаходились на першій лінії, то не мали ні касок, ні бронежилетів, – згадує Юрій свій перший бій, який відбувся 18 грудня, – Тоді зі мною було ще 23 хлопці, і в той день загинуло четверо наших побратимів. Із усієї бригади неушкодженими залишилось всього п’ятеро.
Лише через тиждень волонтери змогли передати бійцям усе необхідне. Також разом з речами вони передавали дитячі малюнки та листи, завдяки яким воїни відчували велику підтримку, яка зміцнювала їхній дух. За словами Юрія, не дивлячись на весь тягар, який несе війна, в нього зовсім не виникало думок про те щоб її залишити.
– Навіщо ховатися? Це моя країна. Якщо я буду комусь платити, або уникати призиву, то війна буде не тільки на Донбасі, а й на всій території.
Проте не всі так вважають. Досить велика кількість місцевого населення, яке залишилось на Донбасі, були на боці ворога.
– Коли їм було вигідно – вони приходили до нас, а потім ті ж люди могли підтримувати ворогів. Ті, з місцевого населення, хто насправді нас підтримували, вже давно покинули зону АТО.
Незважаючи на всі життєві негаразди, Юрій залишається життєрадісним, вірить у світле майбутнє нашої країни та радо ділиться своїми думками і переживаннями.
– Зараз мені не важко, буду жити далі. Я вже пережив більше восьми операцій, залишилось дістати уламки та поставити протез. Що стосується війни, я певен, що вона вже майже закінчилась. Якби влада дала відповідний наказ про її припинення, то перемога була б на нашому боці. Проте зараз ми можемо тільки стріляти у відповідь.
Напередодні Нового року Указом Президента України Юрія Степановича було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. А вдома на бійця чекають дружина, донька Наталка, яка працює в школі психологом і організовує музей АТО в Моринцях та чьотирьохмісячний онук Максим. Сімнадцять чоловіків з рідного села Шевченка пішли захищати українську землю від московського нашестя! Серед них і Юрій Ляшенко та його зять.
Бажаємо нашим захисникам скорішого одужання!