Вшануємо пам'ять легендарних "кіборгів"

Рік тому, 19 й 20 січня 2015 року, внаслідок підриву терміналу Донецького аеропорту (ДАП), Україна втратила п'ятдесят одного захисника-«кіборга», які відстоювали цей плацдарм до останньої краплі крові. Кровопролитні бої за ДАП тривали впродовж девяти місяців – 242 дні – всього на тиждень менше, ніж героїчна оборона Севастополя від фашистських загарбників під час Великої Вітчизняної війни, і набагато більше, ніж оборона Брестської фортеці влітку 1941-го... 21 січня минулого захисники ДАПу з важкими втратами відступили в напрямку Пісок і Авдіївки. Того дня представники Генштабу заявили: утримувати більше нічого, останній український військовий покинув ДАП. Цю новину підхопить преса, і дасть дві версії трагедії: "Позиція "аеропорт" втратила свою цінність, тому звідти вивели людей" і "Українська армія намагалася зачистити ДАП, але терористи підірвали перекриття в терміналі, тому було прийнято рішенння вивести наших солдат". Останні захисники аэропорту частково загинули під завалами, частково були взяті в полон бойовиками. Доля деяких не відома досі. Офіційної кількості загиблих за аеропорт не називає ніхто, вона коливається від 189 (за даними Генштабу ЗСУ) до понад 900 (за даними волонтерів, свідченнями бійців і повідомленнями бойовиків) українських бійців! Є достовірно підтверджені дані, що  наприкінці січня бойовиками ДНР було передано українській стороні тіла майже трьохсот українських кіборгів. Невідома кількість людей, які зникли безвісти (вони або в полоні, або їх уже немає в живих). Тіла п'ятьох воїнів — Олександра Кондратюка, Олексія Марченка, Владислава Алексійчука, Віталія Гасюка та Володимира Бузенко — опізнали лише наприкінці минулого року.

А кількість інвалідів зростає з кожним днем.

За даними командира 93-ї механізованої бригади, за час боїв за донецький аеропорт гарячу точку пройшли близько тисячі бійців. Саме бійці 93-ї бригади разом з 3-м полком спеціального призначення стали першими "кіборгами". Бойовики так прозвали українських бійців через те, що видавити їх з будівель аеропорту не вдавалося ніякими  військовоми хитрощами. Крім бійців цих підрозділів, життя за аеропорт віддавали хлопці з "Правого сектора", 95-ї бригади, 79-ї бригади. Один із "кіборгів" Андрій "Богема" Шараскін каже, що новий термінал був зруйнований після того, як бойовики під виглядом гуманітарної допомоги і, на його думку, прикриттям ОБСЄ завезли туди три тонни тротилу. Вони вистояли — не витримав бетон: кажуть про захисників донецького аеропорту люди. А сепаратисти назвали їх кіборгами — так міцно українські вояки утримували позиції, що й газом їх викурити не могли. Вони пережили мороз до -20 градусів, отруєння газами, зраду командування, регулярні жорстокі обстріли з "Градів"...

Напередодні цих сумних подій у Києві відбувся благодійний проект – Вечір пам'яті останніх захисників ДАП "Легендарні герої – «кіборги»", започаткований родинами загиблих героїв, насамперед Іриною Зубковою, сестрою Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова, ім’я якого Президент України Петро Порошенко 30.12.2015р. присвоїв 90-му окремому аеромобільному батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади високомобільних  десантних військ Збройних Сил України та  Іриною Міхнюк, вдовою Героя України Олега Міхнюка, головою організації "Крила 8 сотні". Організаторами проекту виступили Всеукраїнська асоціація інвалідів АТО на чолі з Сергієм Тріскачем, Громадська платформа «Люди допомагають людям», Альянс бійців і волонтерів під керівництвом Олексія Копишинського, Благодійний Фонд "Єдність побратимів" на чолі з Костянтином Вінниченком, а також Черкаський автомобільний завод.

Вечір пам’яті зібрав близько тисячі  людей, щоб віддати шану і борг героям, які стали справжньою українською легендою: бійцям 80 окремої високо-мобільної десантної бригади 3 батальйону, 81, 93, 95 окремих аеромобільних бригад, 90 окремого аеромобільного батальйону, 57 окремої мотопіхотної бригади, 74 окремого розвідувального батальйону. 

В залі – 140 членів родин загиблих героїв з усіх куточків України, волонтери, бійці – учасники АТО, серед яких і "кіборги", бойові побратими, курсанти військового інституту, ліцеїсти  військового ліцею ім. І. Богуна. В холі Будинку офіцерів – зелено від камуфляжу й блакитно від десантних беретів. Юні й сивочолі ветерани війни обнімаються, весело сміються (а у декого – на очах бринять сльози), радіючи життю, згадуючи бойових побратимів.  На милицях, в інвалідних візках, без рук, без очей, контужені, але живі. Окремо тримаються  родичі бійці, яких забрала війна. Дехто тримає в руках портрети своїх синів, чоловіків, братів, оповиті чорною стрічкою.

Я не хотіла й не хочу, щоб мій чоловік був героєм, я хочу, щоб залишився живим

Матері загиблого 52-річного Бориса Байненкова Людмилі Костянтинівні стає погано, але від допомоги лікарів вона відмовляється. Трохи посидівши, жінка встає й показує нам фото свого сина на загальному стенді. Зібравшись з духом, ледве стримуючи сьози, старенька розповідає про свого сина. 

Борис Байненков з села Германівка поблизу Києва був професійним військовим – прикордонником, служив у Забайкаллі.  Тому коли почалася  війна, колишній капітан ані хвилини не  сумнівався, чи йти захищати свою країну. Трохи, правда,  жалкував, що потрапив не до прикордонників, а в 80-ту  десантну бригаду. Родичі Бориса кажуть: він загинув і за них, і сподіваються — не даремно. Старенька жінка крізь сльози каже, що до самої своєї смерті вона не зможе пробачити Росії, яка вбила її сина. 

Борис Байненков майже три місяці вважався зниклим безвісти, знайшли його аж 2 квітня.

На вечір-реквієм разом приїхали також його дружина, донька й сестра Ганна, військовослужбовець-звязківець 72-ї бригади, яка теж впродовж восьми місяців перебувала в зоні АТО.  

Вдова бійця 90-го аеромобільного батальйону Анатолія Чупилка, Вікторія, приїхала до Києва  з Холодного Яру Черкаської області, розповідає про свого чоловіка з болем і прихованою гордістю.

– Він  з перших днів 14-го року поїхав на  Майдан, – розповідає Вікторія Чупилко, – У лютому, під час жорстоких боїв у Києві, Толя отримав 7 снайперських куль. Але життя йому рятували бронежилети, які він знімав із загиблих побратимів.  18 лютого Толя  обмотав навколо себе, під курткою, прапор Холодного Яру й  виніс його з Українського дому. Приїхав він з Майдану на кілька днів, аж тут – війна. І мій Толя пішов добровольцем на фронт. 16 січня минулого року – рівно рік потому – я його проводжала на війну залізничному вокзалі. Він не міг сидіти вдома – тоді становище на фронті погіршувалося, а він був командиром взводу і поїхав. Ми зі старшим  сином Іваном просили Толю не їхати – було дуже тяжко на душі й передчуття біди – але ми нічого не могли вдіяти. Зранку 20 січня він зателефонував й сказав, що скоро вони підуть у наступ на штурм Донецького аеропорту, визволяти наших хлопців. Толя попрощвся з нами, наказав берегти дітей, і додав, що, швидше за все всі можуть загинути. Як мені розповіли хлопці, коли ховали мого Толю, під час штурму в тягач, на якому вони рухалися, потрапив снаряд. І всі, хто там був, загинули. Командування сказало, що загинули найкращі – таких героїв і патріотів у нас дуже мало. Але я не хотіла й не хочу, щоб мій чоловік був героєм, я хочу, щоб залишився живим.

– Мій Женя отримав повістку й відразу поїхав до військкомату. 22 серпня минулого року його відправили в Житомир в 90-й батальйон, 95-у (на той момент) аеромобільну бригаду (сьогодні це 81-а). Особливої військової підготовки він не мав, лише відслужив 9 місяців в армії після навчання в Київському лінгвістичному університеті, де отримав юридичну освіту, вивчив англійську і німецьку мови. Переховуватися не став, а сказав, якщо він не піде туди, то до його мами прийде Путін, – розповідає Світлана Мар’янівна Яцина – мати 25-річного Євгена Яцини (позивний – «Беня»), який 21 січня минулого року загинув під Донецьким аеропортом від поранення обох ніг, – Через дві години перебування в аеропорту Женю поранили в щоку. Рана була незначна, але ввечері стався перший вибух, від якого завалилась частина будівлі. Сину поламало ноги. Потім ще один вибух... 14 хлопців з його батальйону пішли з терміналу, 11 – залишилось. Згодом останні змушені були здатися в полон, їм нічим було відстрілюватись, все "пішло" під завали. Вони просили допомоги. Її не було. З моїм сином залишився Ігор Брановицький. Я, до речі, так сподівалась, що він повернеться живим, і розповість, як все було до останнього... Але так не сталось. Він потрапив в полон, над ним жорстоко познущались, а потім його розстріляв "Моторола". Синок три доби замерзав і стікав кров’ю, даремно чекаючи на  допомогу. Рано-вранці 21 січня мій син помер. Просто замерз... Від не дочекався медичної допомоги... Хоча тягти поранених треба було лише 430 метрів до більш безпечного місця, але частина військових пішла, сказали, що якщо залишаться, то їх вб'ють, мовляв, заодно покличуть допомогу. Хіба я можу їм пред'явити якісь претензії? Я не маю права їх засуджувати. Я можу засуджувати лише командування, яке бездумно відправило туди фактично непідготовлених для такої оборони хлопців. Їх штовхнули на смерть. Знайшли його через місяць. Рідні випадково побачили і упізнали на відео. 20 лютого минулого року Євгена Яцину поховали на Берковецькому кладовищі на Алеї слави. В останню дорогу прийшли його провести понад 600 людей, які його знали особисто. Я вважаю, що з "кіборгів" зробили легенду, але для мене мій син не був і не став легендою, він дуже любив життя й людей. Наші діти не були бездушними залізяками — кіборгами, як їх називають, які лише вміють стріляти... Вони були хорошими друзями, синами, а хтось – батьками. Я сказала друзям Жені, коли його ховали: "За мого сина можна відплатити лише миром. Хочете помститись? Закінчіть цю війну!".

Зараз Світлана Мар’янівна Яцина допомагає військовим АТО, працює волонтером громадської організації "Київська міська спілка ветеранів АТО", котра допомагає військовим чи їхнім родичам з приводу оформлення статуту учасника бойових дій, надання пільг тощо.

Захисника Донецького терміналу застрелив бойовик Моторола

38-річний син Ніни Костянтинівни Броневицької, Ігор Броневицький, боєць 90-го десантного батальйону, загинув, захищаючи термінал Донецького аеропорту. Ніна Костянтинівна з болем згадує, що її чоловік, офіцер, загинув у Афганістані в такому ж віці, як і син. 

– Ігор з дитинства любив грати у військові ігри на стадіоні, закінчив 171 школу, нині ліцей «Лідер», потім – технікум електронних приладів. Строкову службу проходив у саперному батальйоні, на основі якого було згодом створено роту для участі у миротворчій операції в Анголі. В далекій африканській країні Ігор, разом з товаришами допомагав місцевим жителям, робив понтонні переправи в горах Маленже й супроводжував гуманітарні конвої, – згадує мати, – Мені завжди подобалось, як він усміхався, – у нього відразу з’являються ямочки на щоках. Я йому казала: "Посміхайся частіше!". Посмертно Ігорю  вручили 2 ордени: орден "Народний Герой Ккраїни" та орден "За мужність". Срібло на ордени збирали люди з усієї України, щоб віддячити бійцям за їх подвиги. Синок завжди дарував мені квіти. Коли він пропав безвісти, я подивилася на одну квіточку і подумала: "Коли ти зацвітеш, я знайду свого сина". Вона зацвіла 30 квітня, а незабаром ми знайшли Ігорка", – витираючи сльози каже мати Ігоря Броневицького.

Чоловік героїчно захищав термінали Донецького аеропорту.19 січня, після вибуху на терміналі бійці зайняли кругову оборону, зв’язку не було, бо командир батальйону з рацією потрапив у полон. Вся вода замерзла, добре, що пішов дощ і бійці змогли назбирати трохи води у вцілілу баклажку. Вранці – ще потужніший вибух! Ігор був контужений, але допомагав товаришам. Спустився густий туман, кілька десятків бійців 95-ї бригади на БТР-ах втратили орієнтування й промахнулися, заїхавши на позицію ворога. Під час тяжкого 4-хгодинного бою семеро бійців загинуло, а вісім, разом з комбатом Олегом Кузьміних, потрапило в полон. Поранений водій-механік  вивіз частину хлопців з-під обстрілу. А десятка півтора бійців, серед яких був Ігор Броневицький, потрапили в полон. Полонених катували півдня. "Будемо стріляти кожного першого, а кулеметника ми все таки застрелимо!", – казали бойовики (зі слів хлопців, які повернулися з зони АТО). Бійці домовилися сказати, що кулеметника вже немає в живих, але їм не повірили. Тому Ігор зізнався, вийшов і сказав, що він кулеметник. Після чого його забили так, що хлопець не мав змоги піднятися на ноги. Тоді польовий командир бойовиків "Моторола" застрелив його двома пострілами у голову. Ігоря поховали на Берковецькому цвинтарі в Києві.

За словами матері, Ігор цінував і беріг кожен малюнок, який присилали йому діти у зону АТО. "Бачиш, Ігорьок, тебе пам’ятатимуть, тебе не забувають", – звернулася Ніна Костянтинівна до покійного сина, поклавши малюнки, передані юними журналістами поряд з його фотографією. Жінка хоче лише одного, аби війни більше ніколи не було, адже краще найгірший мир, ніж найчесніша війна.

Так можна розповідати про всіх героїв. Можливо, в наступних матеріалах ми й дамо спогади рідних. І самих захисників терміналу. 

Але повернемося до зали Будинку офіцерів. На  сцені – ведучі вечору журналістка каналу "1+1" Марічка Падалко й голова благодійного фонду "Єдність побратимів" Костянтин Вінниченко. Лунають скупі й жорстокі слова історії захоплення та оборони Донецького аеропорту у 2014-2015 роках. Зал, стоячи, вшанував героїв хвилиною мовчання. На сцену під скорботні оплески піднімаються представники 58 родин захисників аеропорту. Їм вручають медалі "За жертовність і любов до України" від Київського Патріархату й Міністерства оборони України.  

Дружина Героя України Олега Міхнюка Ірина, яка представляє координаційну раду платформи "Люди допомагають людям", зазначила, що на заході члени родин загиблих "кіборгів" внесені у базу платформи. За її словами, унікальність цієї ініціативи полягає у тому, що члени родин загиблих героїв можуть напряму отримати адресну допомогу.

– У платформі відкривається профайл на кожного члена родини загиблого, відкривається банківський рахунок, і всі бажаючі допомогти цим людям, можуть напряму, оминаючи перепони надати допомогу, – розповіла Ірина Міхнюк. А також самі родини можуть спілкуватися між собою та підтримувати одне одного. 

Зворушили виступи українських артистів, серед яких лідер гурту "Шабля" Вова Гейзер, Олег Скрипка, гурт "Буття", Тарас Компаніченко Олексій Горбунов, Олексій Мочанов і, навіть, народна артистка України й СРСР Ада Роговцева, яка в своїх "за 80" є частив гостем на передовій, серед бійців АТО. А далі з екрану дивилися на нас 58 останніх захисників ДАПу. До речі, в залі вже ніхто не стримував сліз. Завершився вечір пам’яті за загиблими "кіборгами" поминальною вечерею.

Дуже прикро, що на вечір пам’яті не з’явився жоден представник влади, окрім першого заступника міністра соціальної політики Василя Шевченка. Голова "Всеукраїнського Альянсу бійців та волонтерів АТО" Олексій Копишинський анонсував, що 22 січня у День Соборності України біля Стіни пам’яті на Михайлівській площі будуть вшановані усі Герої Донецького аеропорту.