Костянтин Дубінін відсвяткував ювілей із «Меланхолійним вальсом»

Костянтин Дубінін відсвяткував ювілей із «Меланхолійним вальсом»

Марія КАТАЄВА 

Першою прем’єрою цьогорічного театрального сезону Театру юного глядача на Липках стала вистава «Valse melancolique» за інсценізацією новели Ольги Кобилянської. Режисеру Костянтину Дубініну у день прем’єри виповнилося 80 років. 
У виставі переплітаються драматичні долі трьох жінок – вчительки Марти, малярки Ганни та піаністки Софії, які мешкають в одній кімнаті. На перший план виходять чуттєвість та емоції – вони багато розмовляють про кохання та мистецтво, свободу, покору і гармонію. 
Марта – найбільш «земна», любить своїх сусідок та турбується про них. «Артистка» Ганнуся закохана лише в мистецтво і постійно говорить Марті, що «царство на землі належить тобі». Так, зрештою, і виходить. Тонка натура Софії, яка втрачає матір, а також через брата можливість навчатися в консерваторії, тихо згасає – останнім криком її душі є меланхолійний вальс. Коли ж у фортепіано рветься струна, обривається і життя дівчини. Ганна на три роки їде малювати до Італії, звідки повертається з малюком. А у Марти сімейне життя склалося: є і чоловік, і син. 
Окрім музики, яка пронизує виставу, образно доповнює її також відеоряд на екрані. На початку дії це портрет Ольги Кобилянської, а далі – образи жінок у світовому мистецтві, пейзажі. 
Опісля вистави колеги, друзі та шанувальники вітали ювіляра. Костянтин Дубінін – заслужений діяч мистецтв РФ (до переїзду в Україну він працював у Росії), в Театрі юного глядача на Липках поставив уже 19 вистав, дві з яких отримали найвищу столичну нагороду – «Київську пектораль». Майстер викладає і є художнім керівником режисерського курсу в Національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого, він виховав чимало учнів. Але визнання від держави не отримав – з ювілеєм від Міністерства культури його лише формально привітали. Утім, у режисера ще багато ідей, і головним для нього є затребування. 
Найближчі вистави «Меланхолійного вальсу» відбудуться в Театрі юного глядача на Липках (вул. Липська, 15/17) 19 та 27 вересня о 18.00.
Слово режисеру 
Перед прем’єрою «Вечірка» поспілкувалася з режисером вистави Костянтином Дубініним. 
Чому ви вирішили звернутися до української класики? 
На жаль, українську класику довго тримали на короткому мотузочку – весь час намагалися її подати такою, якою вона була свого часу. Світову класику чомусь можна було перероблювати, по-різному трактувати, а українську – ні, будь ласка, не порушуйте наші традиції. А я вирішив це зробити. Українська класика весь час була в фольклорно-народному стилі, через що вона втрачала закладені в ній глибину і сенс, а там безодня. Для мене було творчим азартом розкрити всю глибину, а не лише форму. 

Чим вас зацікавила творчість Ольги Кобилянської? 
Кобилянська жила якраз у той час, коли в Європі, а пізніше і в нас, спалахнула хвиля авангарду, модерну. І вона вбирала все це у себе. Я навіть своїм учням завжди раджу брати Кобилянську, коли ми розглядаємо символізм, імпресіонізм, бо вона цим володіла. І ці її художні властивості сьогодні дуже доречні. 

Повість написала жінка, героїні в ній також жінки. Як вам працювалося з цим жіночим матеріалом? 
Це омана. У чоловіка першою жінкою є його мати, і він завжди слідкує саме за жінками, а не за чоловіками, цікавиться ними і намагається пізнати, тому жінок знає краще. Не випадково в центрі уваги усіх великих письменників було відкриття жіночої природи. Особисто я вважаю, що в XXI столітті нарешті жінки виходять на авансцену життя і роблять це, не намагаючись, як в XX столітті, бути схожими на чоловіків. Вони беруть владу і авторитет саме жіночністю, повернулися до себе. З одного боку, я захоплююся жінками як вінцем природи, з другого – дуже їм зобов’язаний, бо без них не було б сенсу жити. 

У творі Ольги Кобилянської велику роль відіграє музика. А у виставі як? 
Музика з’являється тут як необхідність розкрити певні боки життя, що неможливо іншими засобами. 
Ця постановка, на мій погляд, суперечить запиту глядацької зали – на авангард, на осучаснення всього минулого. Сьогодні спадає інтерес до класики. Я бачу, як багато ми втрачаємо в житті, особливо в культурному і духовному, від того, що відмовилися від класики, тому з певною ностальгією у цій виставі звертаюся до минулого. А саме – до Шопена, щоб почути те велике, людське, що в нього є, про яке молодь сьогодні навіть не знає. Виставою хочу сказати, що і в минулому було щось цінне в житті, яке варто відкрити для себе. Якщо глядач піде і в нього виникне ностальгія за Шопеном, за минулим культурним багатством, я буду вважати, що мою мету досягнуто
.