«Остання адреса» Плужника: на вулиці Прорізній встановили меморіальну табличку поету

«Остання адреса» Плужника: на вулиці Прорізній встановили меморіальну табличку поету

Пам’ятну табличку відомому українському поету, драматургу та перекладачу Євгену Плужнику встановили на будівлі по вул. Прорізній, 18/1 Г. Саме ця адреса була останньою домівкою поета напередодні арешту.

Захід відбувся у рамках проекту «Остання адреса», який має на меті вшанування жертв політичних репресій часів радянської влади. В основі ініціативи лежить ідея проекту увіковічення пам’яті жертв Голокосту «Камені спотикання» німецького митця Гюнтера Демінга.

Табличку монтували представники Молодого театру разом з акторами театру Badisches Staatstheater Karlsruhe,  працівниками бібліотеки ім. Є. Плужника, та представниками  ГО «Остання Адреса – Україна».

 З Києвом була пов’язана більша частина життя Євгена Плужника. У  1920 році 22-річний Євген приїхав до Києва і вступив до Київського зоотехнічного інституту, в якому працював чоловік його сестри. Через рік Євген став студентом  Київського музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка. Хоч навчався успішно, проте був змушений залишити  навчання через туберкульоз.

З 1924 року стає активним учасником організації «Ланка», незважаючи на важку хворобу Євген працював у редакціях перекладачем, а вечорами продовжував самоосвіту й писав вірші. Поезію Плужника помітили і оцінили Максим Рильський, Микола Зеров, Микола Бажан.  У 1929 році  віршовану п'єсу «Змова в Києві» («Шкідники», «Брати») мав ставити театр ім. І. Франка (режисер Кость Кошевський) та «Березіль» Леся Курбаса. Але  отримали сувору заборону від «органів».

Заради заробітку опальний поет робив мовну редакцію «робітничих» письменників. Зокрема, редагував «Роман міжгір'я» Івана Ле. 4 грудня 1934 р. Плужника заарештували. Звинуватили у причетності до націоналістичної терористичної організації. Можливо, не останню роль в цьому зіграла фраза Плужника, яку він багато разів повторював: «Та це ж розмова лиш! — Але розмова довга: почнеш у Києві, кінчиш на Соловках!».

 У березні 1935 року виїзною Військовою колегією Верховного суду разом з Г. Епіком, М. Кулішем, В. Підмогильним, О. Ковінькою та іншими засуджений до розстрілу. Згодом вирок змінено на довготривале табірне ув'язнення на Соловках, де він помер від туберкульозу.

Його останніми словами була фраза «Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру». Похований на табірному кладовищі. Могила не збереглася. Реабілітований у серпні 1956 року. Умовна могила — на Байковому кладовищі в Києві, 9 дільниця.

Фото Oleksii Tovpyha