Робота як спосіб життя

Робота як спосіб життя

Напередодні Дня працівника соціальної сфери, 4 листопада, «Вечірка» поспілкувалась із представниками цієї шляхетної професії. 

Щороку я пишу про роботу різних соціальних служб. Нині мій вибір пав саме на людей, які допомагають літнім людям та інвалідам. Так я відправилась у Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Печерського району м. Києва. Тут сьогодні обслуговується близько 1130 осіб. Переважно – одинокі бабусі та дідусі, віком 80+. Але також є 16 дітей, які відвідують відділення соціально-медичної реабілітації дітей з органічним ураженням центральної нервової системи та розумово відсталих дітей з порушенням психіки. 

Хто може отримувати соціальні послуги, розповідає заступник директора Ганна Володимирівна Чумакова. 

- Ми обслуговуємо печерян пенсійного віку. Переважно це одинокі люди, або літні люди, в яких діти вже самі пенсіонери, або внутрішньо переміщені особи, або особи, які мають інвалідність або діти в яких перебувають за кордоном та в силу певних життєвих обставин не можуть надавати батькам допомогу й догляд. Також ми обслуговуємо дітей з інвалідністю. Послуги такі категорії отримують безкоштовно незалежно від розміру пенсії. Але є й такі, що надаються лише людям з пенсією, розмір якої не перевищує два прожиткових мінімуми (2870 грн). Наприклад, гаряче харчування, засоби особистої гігієни а також миючі засоби.

Особистий помічник та компаньйон 

На сьогодні в Територіальному центрі працюють 140 осіб. Це і психологи, і спеціаліст з культурно-масових заходів, і соціальні працівники, і соціальні робітники. Різниця між двома останніми: перші мають вищу освіту і більше ведуть офісну роботу, другі – безпосередньо займаються своїми підопічними, відвідують їх удома. Цей матеріал – саме про роботу соціального робітника.
Соціальний робітник відвідує стареньких удома, купує їм продукти та ліки, виконує доручення (сходити за випискою до поліклініки), допомагає по господарству (прибрати, приготувати, випрати, віднести якісь речі у ремонт) та просто задовольняє бажання поспілкуватися. На базі Центру є перукарі, які безкоштовно стрижуть клієнтів, працює швачка,  медсестра з масажу, котра за направленням з поліклініки, робить масажі, також безкоштовно. Бабусі та дідусі отримують гарячі обіди, які фінансуються відповідно до міської програми «Турбота» .

Пенсіонер Лариса Петрівна розповідає про центр:

- Я користуюсь послугами центру понад 2 роки і дуже задоволена. Тут тепла атмосфера. Нам, я би сказала, служать в гарному розумінні цього слова. Я отримую тут раз на три місяці масаж. У мене проблеми з хребтом. Також я відвідую тут перукаря та отримую обіди. Дуже гарне домашнє харчування, у мене навіть гемоглобін піднявся. Ставлення до нас тут, як до рідних. Також двічі на тиждень до мене приходить соціальний робітник, яка може помити вікна, поприбирати. У майбутньому планую ще й ходити на екскурсії…

І хоча такий центр працює у кожному районі столиці, але цей відрізняє єдине в Києві відділення паліативної допомоги вдома. Соціальні робітники на дому обслуговують лежачих хворих (особи, які втратили здатність до самообслуговування, є паліативнохворими). 

Також у закладі працює Університет третього віку, в якому діє 13 факультетів, а саме: іноземні мови, психологія, комп’ютерна грамотність та інші. До речі, він гостро потребує оновлення комп’ютерної техніки для навчання літніх людей. Тому якщо в когось є працюючий, у гарному стані, але зайвий комп’ютер, старенькі будуть вдячні…

А працівник з культурно-масового дозвілля домовляється з кінотеатрами, театрами та іншими закладами про безкоштовні білети для пенсіонерів. 

Складнощі буття

Працюють соціальними робітниками переважно жінки віком 40+. Є навіть і молоді пенсіонерки. А от молодь, нажаль, не затримується надовго, зізнається Ганна Володимирівна. Що казати, важка робота з мізерною зарплатнею (соціальний робітник «чистими» отримує в середньому близько 4 тис. 700 грн.). Робота у нього розпочинається о 08.30 та закінчується о 17.00. Увесь цей час людина по суті «на ногах». А часто й з важкими сумками у руках. Щодня соціальний робітник відвідує по 6–8 своїх підопічних. Звечора телефонує та дізнається, що потрібно купити завтра, допомагає оформлювати субсидії, відвідує у лікарнях, підтримує словом та порадою. Усі ці літні люди – одинокі. У когось не було ніколи дітей, у когось померли, хтось поїхав за кордон. 

Стали рідними

Людмилі – 62 роки, і вона працює соціальним робітником уже 7 років. Мешкає жінка у Голосіївському районі столиці, а працює у Печерському. Колись працювала на заводі, після закриття – торгувала на базарі. А потім пішла у соціальні робітники. 

Звечора жінка складає план, кому завтра має що привезти, кого – зводити до лікаря, кому – прибрати вдома. Своїх підопічних вона провідує по декілька разів на тиждень. Я напросилась у гості до підопічної Людмили - Галини Василівни. З територіального центру на вул. І. Бойчука нам з Людмилою потрібно доїхати до будинку на вул. Л. Українки. Але по дорозі необхідно зайти у Фуршет і купити продукти. Тому їхати доводиться двома тролейбусами, роблячи пересадку. Кожний – потрібно дочекатися. А такий маршрут ці люди прокладають і в морози взимку, і у спеку влітку. 

- Звичайно важко. Особливо в холод. Та, навіть, якби була хороша пенсія, не працювати я б не могла, – зізнається Людмила. 

Оскільки у центрі міста з великими магазинами погана ситуація, а у маленьких – ціни зависокі, соціальний робітник купує необхідне для всіх своїх підопічних, яких відвідає в цей день, в одному магазині по дорозі, а далі розвозить покупки. Тобто з магазину Людмила виходить з рюкзаком на спині та з пакетом у кожній руці. І далі «на перекладних» везе це людям.
Приходимо до Галини Василівні. Жінці 85 років, і вона самотня. Сама себе обслуговує, але вийти кудись і тим більше нести продукти їй складно. Бабуся після операції на тазостегнових суглобах. 

- Центр увійшов в моє життя тоді, коли я потребувала цього найбільше. Спочатку відвідувала екскурсії. А потім зі мною сталася біда, і я змогла пересуватися лише по кватирі на ходунках. До мене почала ходити соціальна робітниця, моя помічниця. Вона мене і клала в лікарню, і забирала мене звідти. І по господарству вдома допомагала. Сім років мені допомагає. Ми за цей час стали з Людою рідними. У мене ріднішого нікого немає. Я знаю: якщо у мене щось буде важке, критичне у житті, то вона ніколи не відмовиться допомогти. Це чудова організація. Це оаза добра. Спасибі Богу і державі, що вони існують…

Галина Василівна – науковець. Все життя пропрацювала інженером-будівельником, проектувала будинки та навіть готель «Дніпро». Пізніше – займалась кібернетикою. А після виходу на пенсію в життя жінки увійшла творчість. Вона малює, переважно квіти – аквареллю. Коли є сили, їздить малювати у студію разом з такими самими бабусями та дідусями. У планах пані Галини – влаштувати персональну виставку у Будинку вчених. 

- Мені потрібна буде допомога. Потрібно все довезти, розвісити. Допоможеш?, – звертається вона до соціальної робітниці.

- Зробимо, – відповідає та. 

Будьте постійно у курсі подій, якими живе столиця – підписуйтесь на канал "Вечірнього Києва" у Telegram та Facebook.