Їхні долі звела війна: історія кохання "тимчасових" киян
Олег і Настя стали «тимчасовими» киянами, бо їм обом ще доведеться довго лікуватися, проходити реабілітацію в Київському військовому шпиталі.
...Побачивши гарненьку санінструктора Настю на мобілізаційному пункті 93-ї механізованої бригади в селищі Черкаське на Дніпропетровщині, боєць «Айдару» Олег Писанка буквально відразу втратив голову.
– Її зелені очі проникли мені прямо в душу, а тіло пронизало немовби струмом. І я вже ні про що не міг думати, окрім цієї дівчини, – розповідає Олег, – Це було не просто кохання з першого погляду, це була доля. Адже Настя відчула те ж саме. А від долі, як-то кажуть, і конем не втечеш...
Олегові – 34 роки, Настя – на одинадцять років молодша. Але у них виявилося багато спільного. Найперше – це любов до своєї країни й готовність віддати за неї життя. А ще у обох був невдалий шлюб і розчарування. Якраз перед початком подій на Майдані Олег розвівся з дружиною й поїхав до Києва відстоювати Гідність нації. З перших днів війни на сході країни Олег став добровольцем батальйону «Айдар». З Настею Олег спочатку переписувався, а тільки випаде вільна хвилина – розмовляв по телефону. А трохи згодом молода жінка, залишивши на маму свого чотирирічного синочка, поїхала на фронт до чоловіка, який їй так припав до душі.
Кажуть, у війни не жіноче обличчя... Але скільки їх, зовсім юних дівчат, у всіх війнах світу воюють поруч з чоловіками! Вони виносять з поля бою поранених, надають їм допомогу прямо під вогнем, готують бійцям їсти, прокладають звязок, ходять у розвідку... Так само й Настя поклала на свої тендітні плечі важку ношу санінструктора, психолога, порадниці, сестри, мами... Заради Батьківщини і любові.
Перший свій бій під Луганськом Олег згадує дуже тяжко. Каже, що найстрашніше було звикнути до людських смертей, страшенного хаосу й безладу в збройних силах і до вогню з «Градів».
– Від Металіста до Луганська ми просувалися з тяжкими боями. Підрозділи Нацгвардії й ЗСУ в паніці відступали, і тягар війни в перші місяці практично повністю лягав на добровольчі батальйони. Серед нас було багато колишніх воїнів-інтернаціоналістів з бойовим досвідом Афгану й інших «гарячих точок», які навчали нас мистецтву війни й виживання на війні. Найсильніші враження від перших місяців війни на Донбасі – патріотизм українських бійців і безладдя командування.
Під Сєвєродонецьком Олег отримав перше поранення, але залишився в батальйоні, під опікою медиків «Айдару».
Коли «Айдар» почали розформовувати, нас перевели в 93-ю механізовану бригаду. До Старобєльського військомату прибуло 33 козаки з «Айдару», «Донбасу» й «Правого сектора». Назад на фронт Настя поїхала зі мною. Відтоді у моєму житті зявився ще один стимул: вижити заради неї, а найголовніше – зберегти кохану.
Цього літа підрозділ, в якому служили Олег і Настя (жінка не дуже хоче афішувати своє дівоче прізвище) обороняв сумнозвісну шахту Бутовка. 13-го червня під час мінометного обстрілу й залпового вогню багато бійців отримали поранення. Не обійшла біда й героїчне подружжя.
– Коли почався обстріл, Настя забігла у схованку – бліндаж, де був склад боєприпасів, – розповідає Олег, – Побачивши, що коханої немає, у мене почалася паніка. Кинувся її шукати... Аж тут снаряд із танка!.. Мене високо підняло вгору, вдарило об стіну... Ще не усвідомлюючи, що мої ноги покрошило-розірвало, а хребет добряче пошкодило, я знайшов у собі сили піднятися й рушити на пошуки Насті. Переконавшись, що вона жива, я втратив свідомість.
Тяжкопоранених солдат під обстрілами вивозили на БМП. Поранена й контужена санінструктор супроводжувала коханого до Водяного, де була санчастина. Отримавши першу медичну допомогу, Настя повернулася до своїх бойових побратимів.
Олег переніс уже 12 тяжких операцій. Понад 3 місяці він лікується в Київському клінічному військовому шпиталі - до наслідків поранень і невдалої операції в майже польових умовах долучився ще й гепатит С. Тут же, у відділенні нейрохірургії проходила лікування його кохана дружина. Вона весь час була біля Олега: допомогала і морально, і як медик (медсестри відділення гнійної хірургії високо оцінюють її професіоналізм).
– У нас усе буде нормально. Я боєць по життю, – зауважує Олег, – І свою Настю нікому не віддам. Після зустрічі з нею я став зовсім іншим. Її підтримка заспокоювала мене, стимулювала до життя й боротьби. І не тільки мене, а й усіх бійців. Від неї віє такою любов'ю!...
У Олега Писанки попереду ще кілька операцій, складна й тривала реабілітація. І ще не один серйозний бій.
Коли Настю, як медика, мобілізували до армії, її синочок Артем лишився з бабусею. А колишній чоловік, батько Артемчика, забрав хлопчика до себе й поки жінка захищала Батьківщину, лікувалася після поранення, подав документи на позбавлення Насті її материнських прав. Але Олег і Настя впевнені, що заберуть дитину і все в них буде нормально.
– Я сам – із багатодітної родини. Дуже люблю дітей і хочу мати власних. Настин Артемчик мені так запав у душу, як рідний. Ми віримо в Ангела-охоронця, він нас оберігає, підтримує й допомагає. Головне – у нас є Любов!
Зараз Олег і Настя знову на фронті – захищають країну в районі селища Опитне. Дай їм, Боже, повернутися додому живими!