Олена Чебанюк: Скажи мені, як ти святкуєш, і я скажу тобі – хто ти
Розпочалися Різдвяно-новорічні свята, і «Вечірка» вирішила поцікавитися, як їх святкували наші пращури. Мабуть, ніхто краще про це не розповість, ніж фольклорист Олена Чебанюк – старший науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського. Вона все своє життя присвятила вивченню українських календарно-обрядових свят і може годинами розповідати про улюблену справу – дослідження наших традицій та обрядів.
«У законсервованому вигляді звичаї та обряди збереглися на Поліссі та в Карпатах»
– Пані Олено, розкажіть, будь ласка, як традиційно святкували Різдво в Україні?
– Уся родина обов’язково збиралася за столом, на якому стояла кутя – пожертва душам померлих предків. Цікаво, що кутю ніколи не готували із жита, адже жито – це символ життя. Залежно від регіону України кутю готували із пшениці, ячменю, гречки, рису чи інших круп. Українці у цьому питанні дуже винахідливі. Приміром, у Народицькому районі Житомирської області пісну кутю ще поливають узваром, олією, а багату кутю готують із гречаної каші з молоком або з м’ясом. Водночас на Закарпатті кутю почали готувати лише в останні 30–40 років. Замість куті жителі цього регіону пекли хліб-карачун із дірочкою, куди насипали зерно, сіль. І нині живі традиції, пов’язані з цим хлібом. О 12-й годині люди йдуть до річки з карачуном, там його полощуть, вертаються додому, а потім від порогу котять хліб до столу. Залежно від того, як він буде котитися, яким боком впаде на підлогу, господарі передбачають своє майбутнє. Для мене було просто відкриттям, що біля Слов’янська Донецької області є село Богородичне, в якому люди розмовляють українською мовою, випікають фігурне печиво на Василя і Маланку, а коли дітки приходять щедрувати, їх наділяють цим печивом.
– В яких регіонах України старі звичаї і обряди збереглися найліпше?
– У нас є два регіони в Україні – Полісся і Карпати, в яких у законсервованому вигляді зберігаються звичаї та обряди. Там залишилася віра в те, що у Різдвяні дні за столом господаря з’являються не тільки предки, але і сили природи. Запрошують на святкову учту чорну бурю, буйні вітри, вовка, ведмедя. Звертаючись, приміром, до морозу, хазяїн хати підходить до дверей із кутею і говорить: «Мороз, мороз, іди до нас куті їсти, а якщо ти не прийшов, то і влітку не приходь, бо будемо тебе житньою пугою бити». Чудовий обряд існує на Поліссі, коли хазяїн бере миску із різдвяними стравами і тричі обходить хату. А з хати дружина його питає: «Хто там ходить?». Чоловік відповідає: «Бог». «Що носить?» – «Пирог». «Дай Боже, щоб і на той рік діждали». Тобто сам хазяїн уявляє себе богом.
– Але час якось впливає на старі звичаї, корегує їх?
– Звичайно. Сьогодні вони теж трансформуються. У мене був анекдотичний випадок, коли я поїхала з телебаченням у Народицький район на старий Новий рік. І там одна бабуся показувала обряд, перев’язуючи дерево перевеслом, і розказувала, що його треба полякати, замахнувшись сокирою, тоді воно обов’язково буде родити. Влітку під час експедиції в іншому регіоні раптом розповідають нам про цей звичай. Запитуємо: «Ви це знаєте від бабусі чи від мами своєї?». А нам відповідають, що бачили такий обряд... по телевізору.
«Коли хазяйка несе кутю й узвар, діти «мекають», «бекають» і «квокчуть»
– На Різдвяно-новорічні свята наші пращури веселилися і відпочивали. Чи всі дійства мали відповідний сенс і були символічними?
– Все було дуже серйозно. Адже народжувалося нове Сонце, люди справді вірили в найкраще. Адже коли приходили колядники навіть до найбіднішої людини, вони зверталися до неї «пане господарю…». І в колядках цей пан зображувався заможним і багатим, в якого столи накриті килимами, на них наїдки і напої, а у стайні коні, корови, вівці й таке інше. Як нині прийнято говорити, це була нова стратегія життя – програмування на краще. Приміром, на стіл хазяйка несла кутю на покуть у рукавицях. Адже голі руки, голий стіл вважалися поганою прикметою і символізували бідність. За старим звичаєм, який розповсюджений по всій території України, коли хазяйка несе кутю й узвар, діти «мекають», «бекають», «квокчуть», щоб усе велося у господі.
– А яку роль відігравали колядники у традиційному святкуванні Різдва?
– Вони уособлювали душі померлих предків. Колядники мали зайти до хати і побажати щастя і здоров’я. Не пустити колядника до хати вважалося великим гріхом. Але колядників, як і акторів, не ховали на сільському цвинтарі, а тільки за його межами. Люди також під час свят намагалися «прочитати» і передбачити свою долю. Тому, хоч і веселилися, співали, поводилися все ж таки обережно, розуміючи, що кожен день свят відповідає певному місяцю наступного року. Ця традиція дожила і до сьогоднішнього дня.
– Ми говоримо про відродження традицій, звичаїв і обрядів. Але ж були часи, коли колядувати і щедрувати було заборонено?
– Так. І сьогодні дуже багато респондентів під час проведення досліджень зазначають, що за радянських часів з них просто знущалися, коли вони ходили колядувати. Їх переслідували, їм погрожували, що їхні діти не зможуть вступити до вузів. Але народ продовжував святкувати Різдво, старий Новий рік, Водохреще, незважаючи на репресії. Нині ми в Новий рік бажаємо один одному щастя, здоров’я, успіхів, бо віримо, що наші побажання здійсняться. І навіть не замислюємося над тим, чому саме в цю мить вони мають здійснитися.
– Це особливий час?
– В момент народження нового Сонця, нового Бога відкриваються небеса. В цей час на землю спускаються духи предків, можна загадувати бажання і навіть побачити свою долю.
«Відродження етнографічних явищ пов’язано із нашою самоідентифікацією»
– А над чим зараз працюєте?
– Усе своє життя я працюю над темою календарної обрядовості українців. По цій же темі й дисертацію захистила. Коли в 90-х роках ми відчули, що дуже багато людей, особливо в містах, не знають свого коріння, ми всі – фольклористи, етнологи, культурологи – пішли на радіо, телебачення, виступали у пресі, і все це безкоштовно. Я мушу сказати, що ми виконали свою місію. Адже з інших країн світу до нас почали приїжджати люди, щоб побачити наші Різдвяні свята.
Можна перефразувати відому сентенцію: «Скажи мені, як ти святкуєш, і я скажу тобі – хто ти». Сьогодні у нас відбувається явище абсолютно унікальне – відродження старих звичаїв і обрядів. Як правило, вони відмирають, тому що змінюються часи, суспільство і його запити. І якщо етнографічні явища вийшли з ужитку, вони не повертаються. Але це вже не поклоніння духам природи, не культ предків, а явища, пов’язані з нашою самоідентифікацією.
– Якби, не дай Боже, стався Всесвітній потоп, яку річ мав би взяти до ковчега українець, щоб розпочати відродження нації?
– Звичайно, «Кобзар» Шевченка. Це книга нашого буття. Перекладати її дуже важко, адже в його твори закладено такі архетипи, які треба відчувати. Або ти його твори розумієш на підсвідомому рівні, або ти їх не сприймаєш узагалі. Я особисто перечитую «Кобзар» щороку і постійно знаходжу для себе нове.
– А як, пані Олено, ви святкуєте Різдвяні свята у своїй родині?
– Традиція святкувати Різдво в нашій родині ніколи не переривалася. Адже у мене була чудова бабуся, яка ще в 70-ті роки обов’язково готувала кутю й інші святкові страви. А вже у 90-х роках мій син ходив колядувати з гуртами, був Іродом у вертепі й водив Козу. Думаю, що в нашій сім’ї ця традиція точно залишиться.
– Що побажаєте нашій «Вечірці» у новому році?
– Улюбленій і шанованій газеті киян «Вечірньому Києву», на якому я виросла, хочеться побажати творчого натхнення, цікавих статей. Зичу здоров’я, підвищення матеріального забезпечення, гармонії в душі й сімейного щастя. І все у нас попереду буде чудово, я в цьому глибоко переконана.
ВАРТО ЗНАТИ
Поліський старовинний різдвяний звичай від Олени Чебанюк:
На столі стоїть велика миска з пирогами, за якою ховається хазяїн дому і питає:
– Діти, ви бачите мене?
– Ні, тато, ми вас не бачимо, – відповідають діти.
– Щоб і в наступному році ви мене за пирогами не побачили, – зичить тато.