Скорботна байдужість: покинуті кладовища Києва

Готуючись до журналістського розслідування «Київ крізь призму журналістики», юні журналісти вирішили дослідити столичні некрополі. На багатьох вони зіткнулися з покинутими, зруйнованими, понівеченими могилами, склепами, й навіть людськими черепами, що валялися біля дороги поблизу зруйнованих могил на Сирецькому кладовищі.

Цікавою й незрозумілою була реакція співробітника міліції, до якого юні журналісти звернулися з питанням: «Що робити зі знайденим на узбіччі дороги черепом?».

Міліціонер порадив закинути знахідку в кущі й забиратися геть. Дослідники звертаються до всіх небайдужих людей, до столичної влади з проханням і пропозицією навести лад на покинутих кладовищах. Зокрема, на Флорівському, Сирецькому (Кирилівському), на дитячому секторі Куренівського цвинтаря (цей вразило юних дослідників найбільше! Адже більшість дитячих могил тут датована 1941-1943 роками, а написи на табличках говорять самі за себе: «Галя, 11 років, замучена німцями», «Таня, розстріляна фашистами»…). Замкова гора — суцільне старовинне кладовище. На перший погляд, звичайно, здається, що від кладовища майже нічого не лишилося: всього з десяток хрестів, кілька цілих могил, колодязі та склепи. Сьогодні це — притон якихось непевних осіб, що тусуються навколо понівечених, обгажених склепів.

Кирилівське кладовище яке разом зі знищеним Лук’янівським єврейським та караїмським цвинтарем займає територію від пам’ятника Мінори, вздовж паркану телецентру (збудованому на місці цих некрополів), має ще більш сумний вигляд.

У серпні-вересні 1943-го року сотні кам’яних надгробків використовували для спорудження багать, на яких спалювалися тіла людей, знищених у Бабиному Ярі.

А 1961 року під час Куренівської катастрофи селевий потік «змив» більшу частину кладовища. Нині про кладовище нагадує лише один напівзруйнований і спаплюжений склеп — усипальниця родини Качковських (тут був похований приват-доцент Київського університету, доктор медицини П. Е. Качковський і його молодший брат) та поодинокі зруйновані могили, поламані надгробні плити, розкидані посеред гаю і вздовж дороги-бруківки. Є дані, що Єврейська громада міста Сан-Франциско (США) кілька років тому надала кошти для обнесення залишків могил символічною огорожею. Але поки що ніякої огорожі не видно, лише черепи, вириті з могил, валяються. А ще дуже прикро, що майже на кожному столичному кладовищі, особливо, на закритих, є занедбані солдатські могили.

Зокрема, поодинокі могили солдат і цивільних киян, які загинули 6 листопада 1943 року під час звільнення Києва є на Пуща-Водицькому, Куренівському, Святошинському кладовищах (тут є й братські могили) і на зруйнованому цвинтарі на території Покровської церкви на Виноградарі, біля Аскольдової могили (Це — лише там, де ми особисто бачили). На Щекавицькому кладовищі — братська могила, де поховані солдати, померлі в військовому шпиталі (тепер тут — школа-інтернат). На Солом’янському цвинтарі — дві братські могили цивільних киян — загиблих під час оборони Києва у 1941 році і закатованих у ґестапо. Некрополь перебуває у напівзанедбаному стані. На Святошинському цвинтарі знаходиться могила Героя Радянського Союзу, військового фельдшера Феодори Пушиної, яка загинула 6 листопада 1943 року на околиці Святошина, рятуючи тяжкопоранених бійців із палаючого будинку.

Тепер важко уявити, що навіть в самому центрі, на початку бульвару Тараса Шевченка (приблизно там, де височать нині корпусу п’ятизіркового «Прем’єр Паласу»), років двісті тому було місце поховань — кладовище для лютеран. Класик київської історіографії Микола Закревський розповідав, що після скасування «це німецьке кладовище представляло вельми сумний вид руйнування»: дощова вода розмивала піщаний ґрунт, то і справа оголюючи труни «. Втім, вже до середини позаминулого століття некрополь на бульварі повністю зник, так що подальші забудовники про нього і не згадували. А на Михайлівській площі в ще більш давні часи ховали уніатів. Коли в 1868 році там почали розбивати сквер, виявили безліч людських останків. Поки не розібралися, що до чого, але зібрався натовп, де висловлювалися всякі припущення, хтось навіть додумався до того, що це, мовляв, ті самі древлянські гінці, яких княгиня Ольга веліла закопати живцем в землю!

Протягом бурхливого ХХ сторіччя зникло особливо багато київських кладовищ. Доля деяких з них не становить таємниці: відомі колишні некрополі біля Аскольдової могили, на Щекавиці (де нині стирчить радіовежа), на Замковій горі, у Кирилівській гаю і т.д., чимало написано про знищені єврейські поховання на місці будівлі телецентру і ботанічного саду на Звіринці… Але були й такі, чия історія ледь простежується в серпанку часу. Пригадаймо їх назви та поглянемо на місця, які вони займали не настільки вже давно. Не заради того, щоб налякати нинішніх мешканців цих місць привидами й полтергейстом, але в пам’ять про наших предків, на могили яких вже немає можливості принести квіти.

Вознесенське Старокиївське кладовище
Ще наприкінці XVIII століття для поховання жителів Верхнього міста — найстарішої укріпленої частини Києва — відвели місце між проїжджою дорогою на Житомир (де тепер проходить вулиця Артема) і валом, що захищав місцевість Кудрявець над схилом Глибочиці. У середині наступного століття вал цей зрили, а частина цвинтарної землі біля самої вулиці відійшла під приходську Вознесенську церкву. Саме кладовище називали Вознесенським. Від нього раз у раз «відкушували» шматочки землі (найбільше — на користь сусіднього Покровського монастиря), а за радянської влади Вознесенське кладовище взагалі знищили. На місці церкви стоїть тепер красивий особнячок, побудований для вдови генерала Ватутіна. А на колишньому цвинтарі в 1930-ті який затуляє собор Покровського монастиря. І лише цегляні ворота, що вели колись до Вознесенської церкви та на кладовище, досі ще стоять, відмічені табличкою «Артема, 46».

Старий Лук’янівський цвинтар
Лук’янівське цивільне кладовище, що має статус заповідника. Але ховати на його території стали тільки в кінці 1870-х років. А перед тим тут, незважаючи на заборону міської влади, ховали здебільшого в’язнів Лук’янівської в’язниці. Виникло воно, по суті, стихійно. На муніципальних планах дореволюційної пори за його місцем проходить продовження вулиці Макарівської (Пугачова). В 1890-му санітарний лікар виявив шокуючу картину: по території некрополя вільно розгулював домашню худобу лук’янівських обивателів, причому «тварини ці звалюють хрести і решітки біля могил, свині розривають самі могили і виривають звідти кості небіжчиків, розтягуючи їх по всьому кладовищу». У 1946 році на місці кладовища проклали вулицю Білоруську й пустили трамвай. Потім цвинтарну територію поглинули ділянки Київського вищого інженерного радіотехнічного училища і Мотозаводу.

Копилівське кладовище
Давнє урочище Копилово являло собою поле між Сирцем і Куренівкою. На краєчку цього урочища, на північному схилі Бабиного Яру, в першій половині XIX століття з’явилося Копилівське кладовище. Потім була відведена земля під нове Куренівське кладовище (за Сирецькій вулицею), а маленький Копилівський некрополь в 1927 році оголосили закритим. Фатальну роль для кладовища зіграла Куренівська трагедія 1961 року. Нищівна хвиля рідкої глини, що захлеснула житлові квартали і трамвайне депо, не пожаліла і старі могили. І в 1962-му міськвиконком прийняв рішення про ліквідацію Копиловського кладовища. Тепер тут житлові будинки. А глибоко під схилом заховані забуті поховання. Бути може, там же залишилися і деякі жертви Куренівської катастрофи?

Замкова гора — суцільне старовинне кладовище
На перший погляд, звичайно, здається, що від кладовища майже нічого не лишилося: всього з десяток хрестів, кілька цілих могил, колодязі та склепи. Але ж страшно навіть уявити, скільки захоронень, які над землею вже нічим не позначені, ховає в собі гора… Прах предків трипільського періоду, часів правління та навал хана Батия, князя Володимира Ольгердовича (за його правління на Замковій знаходився монетний двір, де чеканилися його власні монети), кількаразові напади на гору, спроби зруйнувати замок, його спалення… Окрім того, як відомо, у 1840 році гору передали жіночому Флорівському монастирю. Після цього на горі, тепер — Фролівці, або Флорівці — з’явилося кладовище. Ще пізніше цвинтар стає «елітним»: тут знаходять свій вічний спокій представники інтелігенції тодішнього Подолу. Офіційно кладовище закрили для захоронень у 1921 році, проте, подейкують, що тут продовжували неофіційно ховати і пізніше. Про історію цього місця існує безліч легенд. Ходили навіть чутки про місцевих привидів — монахинь Фролівськового монастиря, похованих тут.

Дуже просимо: допоможіть врятувати й зберегти Пам’ять.

Наталія Плохотнюк, «Вечірній Київ»