Олександр Мосіюк: Це єдиний прапор з часів Центральної Ради, який освячувався на подвір’ї Святої Софії

Олександр Мосіюк: Це єдиний прапор з часів Центральної Ради, який освячувався на подвір’ї Святої Софії

23 серпня ми святкуємо День Державного Прапора України. Хоча насправді 24 серпня 1991 року група народних депутатів внесла український прапор у сесійний зал Верховної Ради. Втім, над Києвом жовто-блакитний стяг замайорів набагато раніше – 24 липня 1990 року. Про цю доленосну подію та роль столиці у здобутті незалежності  «Вечірньому Києву» розповів безпосередній учасник, лідер Демократичного блоку тогочасної Київради Олександр Мосіюк, який нещодавно презентував книгу «День прапора». 

КЛЮЧОВОЮ БУЛА РОЛЬ КИЯН

Розкажіть детальніше, як у Києві відбувалося підняття прапора?
Це одна з ключових подій у здобутті незалежності. Хрещатик такої кількості людей з часів Центральної Ради не бачив, про це свідчили очевидці-кияни. Зібралося понад 200 тисяч людей…Цій події передувала Декларація про державний суверенітет від 16 липня 1990 року, підняття прапора стало наступним кроком. Маю унікальне відео зі свідченнями тогочасних політиків, їх виступами і оцінками – вони вважали, що підняття прапора над Києвом означало підняття прапора над всією Україною. Це єдиний прапор з часів Центральної Ради, який освячувався на подвір’ї Святої Софії, в центрі Володимирової держави. Тогочасні політики підкреслювали, що ми відроджуємо країну, започатковану Київською Руссю.
Освячення прапора означало й вихід з підпілля на загал Української церкви: у церемонії взяли участь шість священників. Зокрема й греко-католики, які спеціально приїхали з Торонто.

Яка роль Київради у цій подій?
Звісно, прийняти рішення на сесії Київради щодо прапору було абсолютно нереально. Але оскільки в піднятті прапора взяли участь депутати Київради, правоохоронні органи сприйняли акцію як легітимну. Що мало важливе  значення, щоб не застосовували силу. Ми були на тонкій грані: двір заповнений загонами міліції особливого призначення, в будь-який момент могла виникнути сутичка. Нам симпатизував тодішній в.о. керівника київської міліції полковник Володимир Шапошник. В конфіденційній розмові він порадив: прийміть рішення і зберіть людей. Але якщо буде наказ партії, вас розгонять та нічого не піднімете. Тому найважливішим питанням було, як зібрати людей. Великі зусилля доклав Секретаріат Руху. Приїздили люди з регіонів, але ключовою була роль киян.

Як було працювати в тодішній Київраді і просувати проукраїнські рішення?

Головна інтрига тієї Київради полягала в тому, що був паритет політичних сил. Щоб прийняти рішення, треба було застосовувати якісь хитрощі. Ми довго не могли обрати голову Київради, президію, йшли переговори. Зрештою, обирали пакетом голову і заступника.

Важко уявити, яким чином можливо було зібрати на Хрещатику таку кількість людей в добу, коли не було мобільного зв’язку та Інтернету….

Звісно. Лише журналіст Анатолій Тарасенко спромігся вранці в радіоефірі передати оголошення, що в Києві буде підняття прапора. Друкували на ротопринтері і поширювали листівки: роздавали біля станцій метро, вішали в підземних переходах. Але головне – компартія настільки не хотіла підняття прапора, що вона фактично допомогла зібрати людей. Спочатку з’явилася гнівна стаття в партійній пресі, що націоналісти намагаються без референдуму, без волі народу, підняти прапор. Потім парткоми організували страйк в тролейбусному депо, зупинився громадський транспорт. І люди ввечері з роботи йшли пішки. За порадою керівника міліції ми вирішили піднімати прапора о 19.00, після робочого дня, щоб зібрати якомога більше людей.

Як готувалися до підняття прапора?

Перша спроба підняти прапор була 20 липня, але ми були дійсно не готові. Тоді проголосували рішення про національну символіку за основу, але його розкритикували. Почалися атаки на депутатів, на мене особисто, що ми повинні провести референдум. Приходили телеграми, пам’ятаю одну знакову з заводу «Арсенал»:  що він був, є і буде завжди червоним, над ним буде червоний прапор і петлюрівсько-бандерівські штучки не пройдуть.
20 липня ми створили робочу групу, яка мала допрацювати рішення, і призначили засідання Президії на 24 липня. Разом з активом Руху почали готувати акцію з освяченням і підняттям.

До речі, звідки сам стяг?

Секретаріат Руху замовив прапор у Львові, Тернополі і Франківську. З трьох осередків Руху прапори поїхали на Київ, де зберігалися в Секретаріаті.
Олександр Ковтуненко, який очолював відділ агітації і пропаганди Руху, стверджує, що підняли франківський прапор, бо він за розміром був адекватний щоглі. А львівський був завеликий, 4 на 8 метрів. Його внесли в залу Верховної Ради через рік. Хоча це питання дискусійне, львів’яни говорять, що був піднятий їх прапор.

Як все ж таки вдалося це зробити?

Увесь день тривав мітинг біля щогли. Ми боялися, що міліція забере прапор, який освячували, тому мали резервні. До Софії прийшло дуже багато людей, після освячення колона урочисто несла прапор центром міста, і кількість людей постійно зростала.
Водночас цілий день йшло засідання Київради, яке вів голова Арнольд Назарчук. Спочатку розглядали  питання страйку, благоустрою міста, а питання щодо прапору було в порядку денному останнім. Близько п’ятої години Назарчук говорить, що погано почувається, серце розболілося і він поїде додому. Я зрозумів, що ініціатива переходить до мене, як єдиний заступник одразу стаю в.о. Кворуму не було, але продовжив засідання.
О 18.30 в.о. начальника київської міліції повідомив, що вказівок немає. Гадаю, центральна влада була шокована кількістю людей, вони не ризикнули застосувати силу. Тоді я вийшов до людей з мегафоном, зачитав рішення про національну символіку (прийнято воно було лише 4 вересня – ред.)  та оголосив, що о сьомій буде піднято прапор. Після мене виступили Лариса Скорик, Ірина Калинець. О 19.00 звучить молитва - я вистрибую на постамент і піднімаю прапор. Перше, що люди скандували після підняття – НЕЗАЛЕЖНІСТЬ!  Далі хор під керуванням Ященка виконав «Ще не вмерла Україна», «Боже великий єдиний нам Україну храни».
Мітинг тривав довго, виступали народні депутати. Багато людей залишилося на ніч, охороняючи прапор. Потім до нього кілька місяців люди приходили як паломники, приїздили з різних регіонів, з діаспори, приносили квіти. Патріотично налаштовані молодята навіть перед розписом в РАГСі йшли до прапора.
Основний політичний результат полягав не в тому, що підняли прапор. А в тому, що його не зняли.  Перший прапор провисів довго, потім ми його передали в Національний музей історії України на збереження.

Чи не було у вас побоювань, що у разі невдачі доведеться відповідати перед комуністами?

Якби збереглася комуністична влада, звісно, була б відповідальність. Але ми вірили та нічого не боялися, були одержимі. Звісно, отримували й погрози. А коли піднімали прапор, нас попереджали, що на даху сидять снайпери.

МИ СКОРИСТАЛИСЯ «ВІКНОМ МОЖЛИВОСТЕЙ»

Що ще змогла зробити Київрада напередодні та в перші роки незалежності?

В історії цієї Київради виділяю два періоди: до здобуття незалежності, коли був дуже консолідований Демократичний блок, діяв згуртовано, як одна команда.  Ми були молоді, енергійні, в складі було багато вчених - докторів, кандидатів наук. Інтелектуали домінували над людьми, готовими рвати сорочку і йти в бій. Але внутрішня боротьба в Демократичному блоці загострилася після здобуття незалежності.

В останню радянську осінь 1990 року в Києві не припинялися громадські акції, виступи, мітинги. Одна з подій, що мали резонанс і до яких найбільше була причетна Київрада, - студентське голодування, яке називають «революція на граніті». Коли вона починалася, була жорстка позиція усунути з Майдану людей: Оскільки не було дозволів, прокурор Києва зробив подання на начальника міліції Ленінградського району з вимогою припинити її. Ми тоді прийняли рішення і легалізували цю акцію, зупинивши застосування сили. Також важливим є рішення Київради про перенесення військового параду з Хрещатику. Був указ Горбачова провести цей парад 7 листопада 1990 року, комуністи та військові були рішуче налаштовані, існувала загроза кровопролиття.  Якраз в цей час я знову очолив Київраду, бо тодішній голова Назарчук, передбачаючи сутичку військових та цивільних, якраз перед військовим парадом подав у відставку.
Після  проголошення незалежності, коли зникли парткоми, але ще не утворилися адміністрації, була серйозна економічна ситуація. Стара система впала, нова ще не виникла - не було влади як такої. Ми створили новий виконком, який я очолив. Голова Київради, він же голова виконкому Григорій Малишевський після державного перевороту ганебно втік до мами в село.  Це був критичний момент історії Києва  - і я як в.о. тоді очолив раду і виконком на півроку. В той час не можна було зробити жодного кадрового призначення без рішення сесії, але Київрада була в паралічі і доводилося
працювати зі старим апаратом. Частково рішення виконувалися, деякі саботували. Ми як люди ліберально налаштовані відкрили зелене світло малій приватизації -  диверсифікували її і передали на рівень 14 районів. Це був правильний політико-економічний крок - таким чином ми зменшили корупцію, спростили механізм приватизації, всі маленькі готелі, ресторани, магазини фактично перейшли у власність трудових колективів. 
Також ми започаткували економічні реформи. Зокрема, припинили варварське знищення приватного сектору в Києві, де влада хотіла побудувати житлові масиви і буквально виганяли місцевих, зносили бульдозером їх хати, виселяючи в маленькі квартири. Ми змогли захистити людей, прийняти рішення на користь киян.
Все це я збираюся описати в наступній книжці з серії «Народження країни. Київський горизонт».  А саме історичні поді, пов’язані з діяльністю першої Київради в 1990-1992 роках, до того, як в Києві з’явився представник Президента і вона втратила вплив. Це період, коли Україна здобувала незалежність, сповнений драматичних та цікавих події.

Завдяки чому Україні вдалося нарешті здобути омріяну незалежність?

Є різні оцінки, кажуть, що нам подарували цю незалежність. Я тут категорично не згоден: в політиці таких випадковостей не буває. Але бувають «вікна можливостей», якими можна скористатися.  І тодішня політична команда в Україні, те покоління політиків, спромоглися скористатися. Цим людям треба віддавати належне. Незалежність, яку ми здобули, стала реалізацією тих змагань, битв, які були виграні і програні до того. Саме незалежність України на той момент означала розпад імперії. Моя друга книжка буде присвячена цим подіям – як ми здобули незалежність безпосередньо і про роль Києва у цьому. Бо його роль явно недооцінена, є маса речей і деталей, які мало хто знає і не звертає належної уваги. В Києві ми комуністичну владу ліквідували як структуру раніше, ніж це було зроблено Указом Президії ВР України. Це зробила Київрада і виконком Київради. Історія і доля країни завжди вирішується в столиці, тут були всі майдани, революції, і ключову роль тут зіграли кияни. 

Які виклики, на вашу думку, постали наразі перед  нашою країною? Що має бути в пріоритеті держави і суспільства?

Безперечним пріоритетом сьогодні є безпека. Ситуація в світі дуже складна: вибори Трампа, непростого політика, який багато що робить в резонанс з Путіним по руйнуванню існуючого світового порядку, торгові війни між США та ЄС, Брексіт, вибори в Італії… Україні тут доводиться маневрувати, і як ніколи велику роль відіграє дипломатія. В таких геополітичних умовах треба бути дуже гнучким. Звісно,  абсолютним успіхом є Асоціація з ЄС і безвіз. Але треба зміцнювати армію, ракетний щит, і звичайно, дотримуватися стратегії на НАТО. Ми повинні створити умови, щоб альянс був в нас зацікавлений.
У внутрішній політиці актуальним є питання економічних реформ, які треба продовжити. Справжні реформи не приводять одразу до різкого підвищення рівня життя, багато чого вже зроблено. Але існує величезна загроза популізму через обіцянки політиків.
Що стосується гуманітарної сфери, вважаю, Україна має бути українською. Історія і культура  - це елемент національної безпеки. Процитую Василя Шкляра: українська мова - це той рубіж, який захищає незалежність краще, ніж танки і «гради». Окупанти не прийшли на північ Луганщини, бо там знаходяться україномовні села. 

Нагадаємо, гігантський синьо-жовтий стяг на Дарниці побив національний рекорд.

Будьте постійно у курсі подій, якими живе столиця – підписуйтесь на канал "Вечірнього Києва" у Telegram та Facebook.