Як у Києві розповсюджували «самвидав»
Чи постала б наша незалежна країна, якби до проголошення державності українці живилися інформацією лише з трьох тодішніх телеканалів, радіо і газет, які були за тематикою як одна? І всі ЗМІ переконували, що радянському люду живеться найліпше.
- За «перебудови», коли московським виданням дозволялося більше «гласності», в Києві ще панувала гебістська цензура. Тут лише «Вечірній Київ» друкував щось, що виходило за рамки, але дуже рідко, - згадує укладач першої анотованої бібліографії української позацензурної преси Михайло Трущенков. - Тому в кінці 80-х – на початку 90-х в Україні з’явилися сотні неформальних газет і бюлетенів. Найбільше, як стверджують дослідники, у Києві – понад двісті, у Львові – з сотню…
Загалом в Музеї-архіві українського самвидаву видавництва «Смолоскип» зібрано близько тисячі оригіналів таких видань, що виходили у нас в останню «п’ятирічку» СРСР. Нині Центр дослідження визвольного руху завершує оцифровування електронної колекції. Допомагають українським дослідникам посольства Чехії і Литви. У цьому директор архіву СБУ Андрій Когут бачить символіку. Чехословаччина у кінці 80-х була однією з країн, через яку пролягав нелегальний шлях фотомакетів українського самвидаву до західних друкарень. А в межах тодішнього СРСР найчастіше виходили ці газети у Литві. Підпільну друкарню там організував Пятрас Вайтєкунас, котрий через десять років став послом Литви в незалежній Україні.
Дві третини самвидаву, за оцінкою пана Трущенкова, були, звісно, суспільно-політичні видання здебільшого антирадянського спрямування. Але в підпіллі друкувалися й неформальні сатиричні збірнички, релігійні, екологічні, музичні вісники й навіть еротичні журнальчики, адже доти «в СРСР сексу не було». Анекдотично, але навіть перші газетки рекламних оголошень (продам-куплю) друкувалися нелегально, бо формально проголошений ринок ще за інерцією планової економіки обмежувався здебільшого парканом міських базарів. Трущенков згадує, що тоді в Україні створився навіть рух альтернативних комуністів, які теж мали свій самвидав.
Андрій Когут каже, що КДБ переслідував навіть видавців газети «Сальтисон», котра порушувала винятково соціально-економічні проблеми під перефразованим гаслом тодішніх компартійних видань «Пролетарі всіх країн, єднайтеся… в черзі за ковбасою».
- Був 1987-й. Я в 11-му тролейбусі зустрів однокласника – нині відомого київського художника Віктора Хоменка. Він знав мої погляди і те, що займаюся книгами. «Як дивишся, щоб зайнятися самвидавом», - каже на вухо. Познайомив з Іваном Рибалком – гарячим патріотом і неприкаяним журналістом (земля йому пухом). Він у Києві не мав житла, переховувався від КДБ, але при цьому мешкав у готелі «Лейпциг», що за 50 метрів від чекістської будівлі. Іван якийсь час остерігався мене: хто? Звідки? Чому російське прізвище?.. Побоявся спершу звести з тими, хто переправляв макети до Чорткова, що на Львівщині, де газети підпільно друкувалися в легальній друкарні, чи до Литви. Але згодом переконався в моїй надійності, - згадує Михайло Трущенков.
За його словами, найстрашніше, коли конфісковували готові фотомакети. По наводці. Їх ховали у банках з медом, у дитячих іграшках. З Литви ж газети перевозили кілька кур’єрів, аби вберегти бодай частину накладу.
Розповсюджували пресу на мітингах, яких тоді в Києві було чимало. У багатолюдді кадебісти не наважувалися на арешт. Або ж у сквері під Головпоштамтом, де постійно збиралися погомоніти «інакодумці». Коли офіційні газети в кіосках лежали по 2-5 копійок, ці з руками вихоплювали за рубль.
- То був не бізнес. Такий заробіток дуже небезпечний. Продавали тільки для того, щоб видати наступний номер, - каже Михайло Трущенков. - На майдані, у скверику, після шостої вечора сиділи непримітні хлопці. Хто знав, підходив, мовчки давав рубля, ховав газету під одяг, читав не в метро, а вже вдома. Передавали з рук в руки, зачитували до дірок. Тут, на «острівці свободи», КДБ вже крізь пальці дивилося на це, а трохи десь відійдеш – могли арештувати.
У часи «перебудови» й КДБ перебудовувався… І звикав до «ринку».
- Мене якось забрали на Володимирську, 33. «А, антисовєтчик. Знаєте, скільки вам світить?», - питає один. «Років десь до десяти», - відповідаю. «Он книжечка – розпишіться за профілактичну бесіду, покладіть туди за кожен рік по рублю і йдіть». То був 1989 рік, і КДБ займався вже не лише колекціонерами самвидаву, - розсміявся Михайло Трущенков. – Страшніше було в міліції, там саджали на кілька діб. Міліція виписувала і квитанції на штраф. Бо ж отримувала завдання від КГБ, і якось мала відзвітувати. Повідомляли на роботу. Звільнення залежали від політичних поглядів керівників підприємства, але погляди у начальства тоді були здебільшого такими, як потрібно.
- Доходило до анекдотичних ситуацій. Конфісковували навіть офіційні видання з надто «гласними» публікаціями. Скажімо, вилучили шістдесят примірників «Літературної України» і не повернули, - згадує розповсюджувач і дописувач до самвидаву Тарас Шамайда. - Такі видання, як краплі, точили камінь радянської свідомості і закладали підвалини, на яких постала незалежна держава.
Олег Коцарев, менеджер видавництва «Смолоскип», радить всім погортати сторінки самвидаву на сайті ЦДВР.
- Всі наші досягнення чи поразки проростають звідти. Сьогодні дуже корисно подивитися на все це та побачити минуле людей, які зараз часто фігурують у публічному просторі, щоб зрозуміти коріння якихось процесів, - радить він.