Секрети "дідморозівського" довголіття

Юрій Дмитрович розповів, що «ДідМорозити» почав  ще  зі студентської лави.

– Ще на  другому курсі мені запропонували виступити в ролі Діда Мороза в дитсадку. Сподобалося і діткам, і вихователям, і мені – адже гонорар за новорічний ранок був 5 карбованців, а таких за день було аж п’ять! Передали мене «з рук у руки» в інший садочок. Трохи розбагатів -- купив  за шалені гроші костюм Діда Мороза. Проте знав, що це варте діла. 

– А з чого почався вже справжній Дід Мороз?
– Директор Першотравневого парку (тепер – Маріїнський) Володимир Абрамович організував там  школу масовиків-затійників, з серйозною підготовкою й складанням творчих іспитів. Він же був ініціатором і організатором головних ялинок. Я там навчався разом із відомими артистами й майстрами естради. Тепер, на жаль, підготовкою новорічних чарівників ніхто всерйоз не займається. 

– А в дитинстві Ви думали, що станете відомим артистом?
– Як і всі хлопчики того часу я мріяв стати космонавтом або лікарем, як моя мама. Але якось на уроці хімії я заспівав. Усі засміялися, урок було зірвано. Виганяючи мене з класу, вчитель спересердя кинув: «Нічого з тебе путнього не вийде! Хіба що клоун, або артист!» Довелося, щоб його не розчаровувати, йти в артисти. Був би я, мабуть, медиком, якби на додачу до зірваного уроку хімії, не стався ще й доленосний випадок у шкільному хорі. У приспіві слова зозулі «Ку-ку» я заспівав баритональним басом. А вчитель співів замість того, щоб насварити за зірвану репетицію, запропонував прийти в оперну студію, де якраз потрібен був хлопчик на роль ведмедя у виставі «Маша і Ведмідь». 

– А як ви зі співаків стали драматичним актором?
– Той же керівник оперної студії згодом порадив мені сходити на прослуховування в музичне училище імені Р. Глієра. Як не дивно, конкурс у музучилищі і в консерваторії я пройшов без проблем. Приймальну комісію навіть не зупинив мій вік -- шістнадцять років, хоча до музичних вишів брали лише з дев’ятнадцяти років. Але в дорослому віці хвороба горла змусила попрощатися з кар’єрою співака. Зате став артистом. І, кажуть, непоганим!

– На фото різних років бачу, що Дід Мороз то в розкішному синьому вбранні, то в червоному, а на більш давніх світлинах – у блискучо-білому. Невже маєте стільки костюмів?
– Аякже! Кому сподобається засмоктаний старець? Кожухи шию на замовлення. Я маю різні чарівні винаходи й фокуси, яким навчився у друзів факірів, дещо придумав сам. А ще маю чарівний посох. З нього за моїм велінням летять, мов сніжинки, конфетті. 

– А що вам найбільше запам’яталося за роки «ДідМорозівства»?
– Найбільше мені врізався в пам'ять один випадок. Років двадцять тому на новорічній виставі для дітей-інвалідів помітив я дуже красиву дівчинку в костюмі Мальвіни. Величезні блакитні очі якось так пильно мене ловлять, аж ніби в самісіньку душу заглядають. Мама все намагається проштовхнути її ближче до мене. Я ще й здивувався, що ця красуня робить серед хворих дітей? А потім бачу, вона руками в повітрі махає, немов обмацує. Узяв я її за руку і раптом зрозумів: дівчинка сліпа. Вона обмацала мій одяг, потисла мені руку й відпустила. Потім обняла мене й тихенько каже: "Це Дідусь Мороз! Я його бачу!". Після вистави її мама пояснила: «Донька мріяла «побачити» Діда Мороза». І тут раптом незряча дівчинка точно описала, як я виглядаю, в що одягнений! Навіть вензеля на костюмі! На якусь мить, але вона побачила! Це просто диво!.... Досі на душі щемить. 

– А як вам вдається боротися зі спокусами під час новорічних корпоративів? 
– Я – людина творча, тому для мене життя – це гра, фантазія. Не можна відмовити людині випити з Дідом Морозом. Піднімаю келих, кажу тост-побажання і ніби випиваю. Але якби я за кожним тостом пив, то після третього-пятого келиха мене можна було б завантажити в сани як лантух зі сміттям. Тоді я придумав таку хитринку: взяв склянку, до дна прилаштував шланг. Його через рукав пропустив на груди, а там – 3-літрова гумова грілка. В неї усе «випите» і збирається. На виду рука з посудиною, а що в ній – не видно за широкополим рукавом вбрання. Завдяки такому фокусу можна пити без міри і не п’яніти. 

– Юрію Дмитровичу, а де легше працюється: з дітьми чи з дорослою аудиторією?
– З дорослими простіше. Можлива повна імпровізація, і ніякого тобі сценарію. Подобаються дорослим і танці, й конкурси. Але найвдячніший глядач – діти. Вони – найголовніші критики. Власне, завдяки зіграним упродовж тридцяти років ролям у Театрі юного глядача я й отримав звання заслуженого артиста України.

Юрій Дмитрович має свою власну систему оздоровлення і в своїх 75 років виглядає трохи старшим за 50-літнього. А ще в нього є рецепт хорошого настрою: посміхатися, весь час щось наспівувати й ніколи не "вішати носа". "Головне – знайти в собі "перемикач" і тримати його практично увесь час у положенні "вгору". Тоді й жити буде веселіше», – переконаний Юрій Дмитрович. Саме це й допомогло йому справитися з тяжкою хворобою. 

Найстаріший Дід Мороз України побажав нам усім здійснення всіх мрій!