Війна залишила Олександра Чалапчія без ніг, але не позбавила воїна сили духу

28 вересня 2014 року вони стояли на блокпосту неподалік селища Ленінський поблизу Горлівки, мали забезпечити «зелений коридор» місцевим жителям, щоб ті могли безпечно потрапити на українську територію аби отримати там пенсії, купити продукти, ліки. Аж раптом почався шалений мінометний обстріл.

  - Не повірите, але я з першого дня на фронті відчував, що отримаю поранення – причому саме в ноги, - говорить Олександр Чалапчій. – Наш блокпост обстрілювали щодня, тож як тільки чув свист міни в повітрі, одразу кидався у ближню лісосмугу. Кілька разів вони рвалися зовсім поруч. Вперше мене врятував від поранення бронежилет, вдруге – дерево. А от цього разу я навіть не почув, коли прилетіла міна і не встиг зреагувати. Спалах перед очима, шум у голові… Я впав із думкою, що отримав контузію. Проте коли спробував піднятися, не відчув ніг. Переборюючи біль, розшукав свою рацію і викликав підмогу, хоча вона довго не могла пробитися до нас через щільний обстріл. Зрештою хлопці таки дісталися до нас; мене повезли до лікарні в Дзержинськ…

 Олександр втратив більше трьох літрів крові. Попри всі зусилля лікарів у Дзержинську, а потім і в Центральному військовому клінічному госпіталі, ноги довелося ампутувати. Мужній воїн тяжко переживав втрату обох кінцівок, але з перших днів після операції вирішив не здаватися. Навіть не дозволяв санітаркам підставити йому судно – через силу, перемагаючи біль, сам забирався до інвалідного візка і прямував до туалету.

- Над моїм ліжком була металева перекладина, на якій я постійно підтягувався, щоб бути в хорошій фізичній формі, - розповідає Олександр. – Пізніше волонтери принесли гантелі,  я тренувався з ними. А ще старався не втрачати сили духу, навіть інших підтримував. У палаті був молодий боєць без однієї ноги, який постійно жалівся, мовляв, кому він такий потрібен. Я переконував, що слід  робити все для того, аби жити повноцінно, показував, як можна пристосовуватися ходити. Намагався поводити себе так, щоб медперсонал і всі оточуючі трималися зі мною, як зі здоровою людиною. Адже коли тебе жаліють, то й сам починаєш себе жаліти, а відтак втрачаєш мотивацію  повернення до нормального життя. Хоча позбувся ніг,  постійно відчував біль у них навіть через чотири місяці після ампутації, а іноді цей фантомний біль нагадує про себе й зараз.

Згодом Чалапчій став освоювати механічні протези. Це давалося неймовірними зусиллями, адже не мав ні колін, ні стоп. Олександр докладав неймовірних зусиль, проявляв терпіння і наполегливість. Годинами займався на тренажерах, які подарували друзі, щоб зміцнити м`язи верхньої частини тіла, потім учився стояти на протезах, рухатися кімнатою. Через деякий час волонтери зібрали для Олександра близько мільйона гривень для придбання «розумних» електронних імпортних протезів, які кріпляться вище коліна.

«Колінні суглоби» йому робили в Німеччині, «ступні» – в Англії, а збирали протези вже вітчизняні умільці. Чалапчій разом із п’ятьма побратимами пройшов реабілітацію в Австрії, де навчився досконало володіти «новими ногами». Зараз ветеран не лише ходить самостійно, а й водить авто, а ще управляється з двома малими донечками. Він зумів стати справжньою  опорою сім`ї, відкривши власну справу.

- Я часто зустрічаюся з побратимами, які втратили руки чи ноги на війні, - ділиться Олександр Чалапчій. – І, вірите, іноді хочеться по-чоловічому нагримати на тих, хто розкисає і опускає руки. Я на власному прикладі доводжу таким, що потрібно вірити в себе, добиватися наміченого і не прогинатися під тиском жорстоких обставин. Життя продовжується, а відсутність ніг – не найстрашніше, що може трапитися з людиною на війні. Набагато  гірше втратити волю, бажання й уміння бути потрібним іншим.

Нагадаємо,  єдиний у Києві директор-боєць АТО розповідає учням про війну не з підручників.

Будьте постійно у курсі подій, якими живе столиця – підписуйтесь на канал «Вечірнього Києва» у Telegram та Facebook.