Творча кухня Музею історичних коштовностей України
Кореспонденти «Вечірки» дізнавалися, що відбувається на творчій кухні Музею історичних коштовностей України і над чим працюють його науковці. Зазвичай відвідувачі найкоштовнішого музею Києва і всієї країни, який ще називають «Золотою скарбницею», не можуть відірвати очей від вітрин експозиції, в яких загадково виблискує скіфське золото і сяє знаменита Пектораль. Вони навіть не здогадуються, скільки щоденної копіткої роботи музейних фахівців передували тому, щоб допитливі кияни і гості столиці могли милуватися, ахати й охати, розглядаючи музейні раритети. Саме про таку роботу науковців Музею історичних коштовностей України і розповіла кореспондентам «Вечірки» його директор – Людмила Строкова.
«Під час війни було вивезено 80% експонатів, а повернулося в Україну далеко не все»
– Пані Людмило, розкажіть про найцікавіші наукові здобутки музею, про які не знають пересічні відвідувачі.
– Експозиція будь-якого музею – це верхівка айсберга, яку ми всі бачимо. А найбільшу частину, яка перебуває під «водою», не бачить ніхто. Оскільки головним завданням нашого музею є збереження культурної спадщини українського народу, наші науковці постійно зайняті атрибуцією, паспортизацією і каталогізацією експонатів. У сучасному паспорті не тільки описується експонат, але і зазначається його походження – до якої культури він належить, чий він був, на яких територіях розповсюджувався, які має аналогії тощо. Під час війни багато предметів було депаспортизовано, приміром, давньоруські скарби. І нині їх необхідно ідентифікувати за довоєнними публікаціями, іншими документами. Коли річ повністю паспортизовано, науковці музею вводять її у науковий обіг і виставляють в експозицію. Приміром, срібна діадема із потайника Десятинної церкви. Довгі роки вона вважалася втраченою. Але під час проведення звірки тієї частини предметів, паспорти яких було втрачено, загублена діадема «знайшлася». Я вивчала матеріали, пов’язані з Десятинною церквою, тому відразу впізнала діадему за фотографією. Нині рідкісна знахідка прикрашає нашу експозицію.
– А якщо, приміром, не було публікацій про якусь річ, як її можна ідентифікувати?
– Що стосується творів декоративно-прикладного мистецтва, то тут на допомогу приходять клейма майстрів. Цінності експонату додає також історія, яка з ним пов’язана, особливо коли є відомості про приналежність його до конкретної особи. Приміром, в експозиції музею з дня його заснування зберігається золота табакерка. Цікаво, що в неї було вкладено невеличкий папірець із написом: «Милому Бодечке от папы и мамы золотая табакерка съ жемчугом и эмалями, жалованная во времена Суворова твоєму прадеду д.т.с. (действительному статскому советнику. – Авт.) Ивану Онуфриевичу Курису». Як з’ясувалося, Іван Онуфрієвич – відома історична особа. Він за часів Суворова служив начальником канцелярії, обіймав посаду завідувача секретної частини. Звісно, необхідно було перевірити й записку, а саме чорнила, папір, характер письма. Для цього ми звернулися до фахівця – завідувачки сектору реставрації Музею книги та друкарства Добрєцової Марини Вікторівни. Її відповідь була однозначною: записка оригінальна, написана у XIX столітті. Після тривалої роботи наших науковців врешті-решт з’ясувалося, що Богданом, якому батьки передали золоту табакерку як згадку про прадіда, був... Богдан Іванович Ханенко – засновник відомого всім київського музею його імені. Таких історій багато. Кожен співробітник музею має окрему тему, над якою працює. Приміром, провідний науковий співробітник, кандидат історичних наук Любов Степанівна Клочко все життя працює над реконструкцією історичних костюмів, зокрема скіфських. Сучасні технології дозволяють за невеликим клаптиком з’ясувати навіть колір тканини, незважаючи на її давність. Тому всі костюми в експозиції виглядають, як справжні, завдяки фаховості нашого науковця.
– Паспорти коштовних речей було втрачено під час Другої світової війни чи з інших причин?
– Справа у тому, що під час війни з Історичного музею вивезли 80% експонатів. Повернулося до України багато, але не все. Спочатку їх привезли до Москви. І співробітники Історичного музею у 1946 році виїздили туди, переглядали ящики з експонатами і перераховували їх. На кожному з них стояла абревіатура музею, з якого їх вивезли. Коли ж цінний вантаж повернувся до Києва, то з’ясувалося, що ящиків із коштовними речами було наполовину менше, ніж зазначали українські науковці. Але найбільша біда у тому, що під час війни зникли інвентарні книжки. Частина їх чомусь опинилася аж у Новгороді, але жодної книжки, в якій були б інвентаризовані вироби із дорогоцінних металів, знайдено не було.
– Яку частину загального фонду нині можна побачити в експозиції музею?
– 25% – це наші найкращі експонати. Взагалі наш музей – історична частина Державного фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння України. На 99,9% це вироби із дорогоцінних металів – 56 тисяч одиниць зберігання. 36 тисяч нам передав Інститут археології України. Важливо підкреслити, що в Україні – найбільша колекція скіфського золота у світі. Наша експозиція нараховує 8 тисяч одиниць золота скіфів. Загалом колекція скіфського золота складається з двох частин: одна перебуває в нашому музеї, друга – в Інституті археології. Коли на міжнародних виставках ми виставляємося разом – це бомба!
«Музейник – це діагноз. Йому цікаво «колупатися» в речах, і це головне»
– А як можна побачити другу частину скіфської золотої колекції?
– На жаль, Інститут археології не виставляє її, бо не має ліцензії на експонування виробів із дорогоцінних металів. Ми маємо дружні стосунки зі співробітниками інституту. До нас приїжджають музейники зі всього світу і працюють з нашими матеріалами, користуються каталогами. До речі, каталогізація експонатів – ще один напрямок діяльності наших науковців. Сьогодні ми маємо їх 15. Це грандіозна робота, адже каталоги є настільними книгами для всіх музейників. Загалом, музейник – це діагноз. Йому цікаво «колупатися» в речах, і це головне. За цим принципом ми відбираємо молодь, яка до нас приходить.
– З яких джерел поповнюється музейна колекція? Сучасні ювеліри щось дарують для історії?
– Останній раз вироби сучасних ювелірів до музею надходили у 80-ті роки минулого століття. Тепер одна із умов проведення персональних виставок сучасних майстрів – дарунок музею, на що вони погоджуються із задоволенням. Нині колекція поповнюється ще і за рахунок речей, вилучених на митниці. Це жіночі прикраси, гаманці, сервізи, наперсники, годинники, маленькі настільні фігурки, спеціальне приладдя для паління люльки тощо. Є в нашому активі й дарувальники музею, які зустрічаються серед звичайних мешканців столиці. Якось прийшла до нас одна жінка – Олена Аркадіївна Горбаченко – і повідомила, що хоче відродити в Україні меценатство та дарувати музею чотири речі. Одна з яких – посудинка для гірчиці – виявилася роботи фірми знаменитого Карла Фаберже.
– Пані Людмило, в Музеї історичних коштовностей багато стародавніх жіночих прикрас. А які прикраси подобаються особисто вам?
– Якщо говорити про стародавні прикраси, то дуже люблю давньоруські колти з перегородчастими емалями. А в повсякденному житті не дуже на цьому зациклююся. Маю кілька наборів, до яких входять сережки і персні, та ношу їх по черзі залежно від кольору одягу. Майже постійною моєю прикрасою є ланцюжок із підвіскою святої Людмили.
– Чи слідкуєте за модними тенденціями ювелірного світу? Що нині в моді?
– На жаль, не завжди. Але сучасні форми і моделі прикрас мені дуже подобаються, особливо з коштовним і напівкоштовним камінням. Ми кілька років тому робили виставку сучасного ювелірного мистецтва. Це були авторські роботи майже 50 художників-ювелірів зі всієї України. Цікаво, що за ювелірними виробами можна було визначити, з якого регіону майстри, особливо з Криму і Західної України.
– З якими побажаннями хотіли б звернутися до творчого колективу «Вечірки» і всіх киян?
– Сьогодні головне побажання: миру у вашому домі, а наш дім – це Україна!
Фото Григорія КУБЛАНОВА