Християнські святителі, закатовані радянською владою у Києві

На нашій землі їх було багато ще з часів Київської Русі. Першими київськими страждальцями за віру вважаються варяги Федір та Іоанн, вбиті язичниками під час правління князя Володимира — ще не наверненого до християнства. Також православна церква шанує печерського мученика Кукшу, який проповідував Євангеліє фіно-угорському племені в’ятичів. В XV століття за ім’я Христове був убитий татарами київський митрополит Макарій.

Найкривавішим періодом у історії українського християнства стало ХХ століття. Після більшовицького перевороту в жовтні 1917 року влада оголосила війну релігії та почала цілеспрямовано знищувати представників всіх конфесій. У ті часи Київ втратив десятки храмів, деякі з яких датувалися часами домонгольскої доби. Але богоборча влада не обмежувалась знищенням лише матеріальних пам’яток. Більшовики намагалися докорінно винищити класових ворогів — духовенство та віруючих.

Символічною є постать київського митрополита Володимира (Богоявленського). Він був першим православним мучеником серед архієреїв, якого вбили більшовики. З Києва почалося східнослов’янське християнство, в Києві була пролита кров першого мученика новітнього часу.

За часів царської імперії митрополит Володимир зробив карколомну, як для церковного діяча, кар’єру. Чотирнадцять років він очолював московську кафедру, а в 1912 році був призначений Санкт-Петербурзьким митрополитом. Попри високі церковні посади, Володимир, як справжній християнський пастир, залишався м’якою та чуйною людиною, але був непримиренний до релігійного обскурантизму. Через це він мав конфлікт з Григорієм Распутіним і фаворит родини імператора Миколи ІІ домігся його переводу на київську кафедру.

Взимку 1918 року Київ був взятий більшовиками. У ніч на 25 січня невідомі вдерлися в покої митрополита на території Києво-Печерської лаври. Вони заарештували владику, вивели за стіни монастиря, пограбували та розстріляли. Тіло мученика знайшли наступного ранку. Слідство встановило, що митрополит загинув не одразу, злочинці добивали пораненого святителя багнетами. Володимира поховали на території лаврських печер. У 1992 році православна церква визнала його святим.

На Лук’янівському кладовищі вирізняється могила, на якій встановлений великий кований хрест із терновим вінцем. Це — символічне поховання іншого київського мученика, митрополита Костянтина (Дьякова).

Він народився на Харківщині та до 1923 року служив звичайним священиком. Періодичні арешти духовенства, які практикувала радянська влада, змушували керівництво церкви постійно висвячувати нових священників та єпископів, які б мали зайняти місце заарештованих. Кожен такий клірик добре розумів: приймаючи сан, він підписує собі смертний вирок. Тому на цей крок наважувалися лише найвідважніші. Владика Костянтин був із таких.

Він був висвячений у єпископи в 1924 році, а вже через 10 років зайняв кафедру київського митрополита. Восени 1937-го його заарештували під час богослужіння у Покровській церкві на Солом’янці. 73-річний митрополит не витримав катувань НКВС і помер після чергового допиту в Лук’янівській в’язниці. Його тіло було поховано у братській могилі, разом із тілами інших закатованих та розстріляних в’язнів. Після смерті владика Костянтин з’явився уві сні своїй духовній доньці та показав, де саме його було поховано. Вірні послідовники мученика встановили над його могилою пам’ятний хрест.

Попередником митрополита Костянтина на київській кафедрі був архієпископ Димитрій (Вербицький), який став жертвою більшовиків.

На відміну від Костянтина, цей архієрей був професійним «церковним адміністратором». Владика Димитрій роками виконував обов’язки вікарного (тобто допоміжного) єпископа київської митрополії та служив настоятелем Пустинно-Микільского монастиря — одного з найкрасивіших у Києві.

Окрім зовнішніх проблем з боку радянської влади, післяреволюційне православ’я розривали й внутрішні конфлікти. Каменем спотикання тоді, як і тепер, була мова: частина духовенства згідно з традицією продовжувала служити церковнослов’янською, частина користувалася російською, а ще одна частина духовенства перейшла на українську. Архієпископ Димитрій надав право парафіянам самим вирішувати, якою мовою молитися Богові. Звісно, такі демократичні кроки вороже сприйнялися радянською владою. Владику заарештували та відіслали до Сибіру.

Після заслання Димитрій повернувся до Києва, але був знову заарештований. Згідно зі свідченнями сучасників, він помер під час ув’язнення, а перед цим провів для себе заупокійну службу. Поховали архієпископа на Аскольдовій могилі. Після ліквідації кладовища радянською владою, його тіло було перенесено на Лук’янівський цвинтар.

Однією з найактуальніших проблем сучасної України є питання створення єдиної помісної автокефальної церкви. Ця проблема — не нова. Перша спроба створити автокефальну українську церкву була зроблена ще на початку ХХ століття. У жовтні 1921 року в Києві зібралася ініціативна група духовенства, яка виступала за самостійність та проведення богослужінь українською мовою. Ці священики проголосили створення незалежної церкви, предстоятелем якої було обрано священика Василя Липківського. Такий вибір був невипадковим.

Липківський суттєво вирізнявся з-поміж тисяч інших українських священиків тим, що одним із перших почав правити службу Божу українською мовою. За це він неодноразово піддавався дискримінації ще у царські часи. Митрополит Василь був яскравим проповідником та добре розумівся на питаннях богослов’я. На жаль, жорстокість богоборців не оминула і його.

Спочатку, заграючи із українською самосвідомістю, радянська влада дивилася на діяльність автокефальної церкви «крізь пальці». Але у другій половині 1920-х років ситуація змінилася і під тиском більшовиків митрополита Василя відсторонили від керування нещодавно створеною церквою. Десять років владика прожив у злиднях та під постійним наглядом НКВС. У 1937 році митрополита Василя було заарештовано та розстріляно у Лук’янівській в’язниці. В 2012 році на честь Василя Липківського перейменували одну з вулиць Солом’янського району.

Слід згадати одного із видатних діячів української греко-католицької церкви, який також загинув у Києві, але відрізнявся від вищезгаданих мучеників. Владика Йосафат Коциловський, єпископ Перемишльський не лише належав до іншої церкви (хоча й служив у східнохристиянській традиції). Його біографія малює нам портрет справді «європейської» людини.

Майбутній архієрей народився у селянській родині на Лемківщині, освіту отримував у Львові, служив у австро-угорській армії. В 1911 році вступив до василіанського чернечого ордену, а в 1916 році був висвячений у єпископи. Владика Йосафат ревно виконував свої церковні обов’язки та до самого кінця Другої світової війни не виїжджав зі свого кафедрального міста, польського Перемишля. Завершення війни та поділ радянсько-польського кордону спровокували «обмін» населення: польська влада вислала зі своєї території етнічних українців, радянська влада — етнічних поляків. Йосафат не був винятком. Він відмовився добровільно переселятися до СРСР, тому був заарештований поляками та виданий радянській владі як «ворог народу».

На той час більшовики вже мали значний досвід репресій проти духовенства. Працівники НКВС вимагали від Йосафата, щоб він очолив ліквідацію Берестейської унії та благословив приєднання греко-католиків до Московського патріархату. Але Коциловський рішуче відмовився. Владику перевезли до Києва та ув’язнили у Лук’янівській в’язниці, де він помер від запалення легенів у листопаді 1947 року. Під час свого візиту до України у 2001 році Папа Римський Іоанн Павло ІІ зарахували Йосафата Коциловського до лику блаженних.

Перед нами п’ять християнських пастирів. Вони жили у різних імперіях, були послідовниками різних традицій. Але кожен із них власною кров’ю довів, що жив тим, що й проповідував. Кожен із них ревно виконував пастирські обов’язки, був чуйним до людей, але не поступався принципами. Кожен отримав мученицький вінець у місті-колисці східнослов’янського християнства — у Києві.

Будьте постійно у курсі подій, якими живе столиця — підписуйтесь на канал «Вечірнього Києва» у Telegram та Facebook.