Мирослав Вантух: Танець — моє життя

«Вечірка» розпочинає серію публікацій про Почесних громадян Києва: коли і за що присвоїли їм це звання та чим ці люди прославили столицю України. Хто не знає імені легендарного Мирослава Вантуха, той не має жодного уявлення про важливість розвитку та популяризації вітчизняного мистецтва.
Незмінний керівник прославленого на весь світ Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. П. Вірського майже 40 років крокує пліч-о-пліч з українською культурою та додає родзинок до її розквіту. Мирославу Вантуху і його колективу вдалося продемонструвати український танець глядачам у 82-х країнах світу.
Однак нове дихання для творчості «вірці» отримують на рідній землі. У Києві їхні концерти зажди збирають аншлаги. Не виняток і останній «гарячий» виступ наприкінці квітня. Після нього артисти вирушили головним складом до Угорщини…
Спитаєте, де шукати видатного хореографа? Частіше — в залі для репетицій, іноді — у його кабінеті, де креативні ідеї Мирослава Вантуха народжуються за допомоги милих оку атрибутів: статуеток Козака, Венери Мілоської, сімейних світлин із дружиною, сином і донькою, онукою.
Стіни «задекоровані» афішами зі світових гастролей, робочий стіл — стосами різноманітних грамот і подарунковими книжками. — Танець — моє життя, і хоча вже маю 79 років, щодня перевдягаюся і йду до артистів, — каже Мирослав Михайлович. Про характер людини найлегше дізнатися із її життєвих поглядів та вподобань. Саме тому пропонуємо познайомитись із метром хореографії через призму його настроїв.

Чому світ аплодує Україні стоячи?
• Єдине, що тримає ансамбль, це те, що він потрібен українському народу. Нас завжди чекають і у Києві, і в регіонах. Ми тричі давали концерти в зоні АТО. Незалежно від обсягу зали, глядачі плачуть чи сміються разом із артистами. Це і є духовна культура народу, безцінна людяність нашої нації!
• Я навчаю не тільки танцювати, а й жити. Ми звикли до позитивних відгуків у статтях «Нью-Йорк Таймс», «Вашингтон пост», «Ле Фігаро», польській та німецькій пресі. Вважаю їх оцінкою не тільки роботи колективу, а усієї української культури. Коли нам аплодують стоячи — це розцінюю як «Браво!» для українського народу. «Хто ще не знає, що таке Україна, підіть подивіться на Ансамбль Вірського», — так зазвичай закінчуються статті у закордонних виданнях.
• Нас чекають у багатьох країнах світу, оплачують нам усі витрати від аеропорту до аеропорту, а рідна наша держава не дбає… За роки незалежності нам не виділили ані копійки на створення автентичного одягу. Обшити один танок коштує 250-310 тисяч гривень. А у концертній програмі їх 16-18.
• Торік ми виступали п’ять разів у Національному палаці мистецтв «Україна». Цьогоріч концертів буде менше. Нам економічно вигідніше виступати за кордоном, адже в Україні ми не можемо зробити ціни на квитки високими. Даємо концерти, щоб наші люди не відвикали від нас, а ми від них.
Чи збереже танець свою автентичність попри глобалізаційні зміни?
• Про «шароварщину» не йдеться. Академічне мистецтво — академічне, народне — народне.
• Від фраз, що нам треба відходити від «шароварщини», мені стає гірко. Чим ми пишатимемося? Кажуть, входимо у глобалізацію, де не треба ані національної пісні, ані національного танцю… Знаєте, подібне я вже бачив і чув! За радянських часів Михайло Суслов казав: «Не треба росіян, українців, білорусів чи татар, народилася нова спільнота — радянська людина». І ще я бачу, що нині Європа багато чого свого розгубила, а ми, слава Богу, зберігаємо…
• Наш ансамбль не фольклорний, а академічний колектив надвисокого професійного рівня.
• Музична конкуренція корисна для всіх. Наш колектив, здається, єдиний, який має триступеневу систему: школу, студію і ансамбль. До школи, якою керує моя дружина Валентина, приймаємо дітей з 6 років. Конкурс — 10 осіб на місце.
• Я був на гастролях у 82 країнах, у Парижі — 20 разів. Знаю це місто так, як Київ. У грудні знову їдемо до Парижа. Виступатимемо у Залі Конгресів на 5,5 тисячі місць. Сьогодні українська хореографічна культура затребувана в усьому світі. Мистецтво не знає кордонів.

Яке майбутнє в гопака?
• Наш скарб — понад сотня народних пісень. Духовність — безцінна, і такими ж є слова, звуки народних пісень.
• Найбільший художник — природа. Українська пісня — це природна досконалість. У ній кожне слово чисте і природне, як і сам танець.
• Гопак танцюють у всьому світі, навіть афроамериканці в шароварах! Техніки їм, звісно, бракує, але коли чужинці так шанують українське, це викликає замилування.
• Гопак є квінтесенцією усієї хореографічної культури українців. Національна хореографічна спілка, яку я створив, зробила чимало для збереження наших традицій.
• Цього року плануємо звернутися до ЮНЕСКО, аби внести український гопак до Списку світової спадщини. Зараз збираємо необхідні документи.
Наскільки реформи змінили обличчя культури?
• Українські реформи — це радше експерименти. Будь-яке перетворення чи закон має працювати на потребу людини.
• Я народний артист Росії, але зараз мені соромно носити це звання. Ніколи не міг подумати, що наші «старші» брати будуть у нас стріляти.
• Критикувати завжди легше, ніж щось робити. Протягом останніх років я слухаю про війну, політику, економіку. Згадали про все, окрім культури. Як так можна не шанувати свого? Окрім нас самих цього ніхто не зробить.
• Російської добре не знаю, мислю українською, а на репетиціях, коли кожна мить важлива і треба одразу реагувати, я не можу собі дозволити марнувати час, перекладаючи в голові з мови на мову.

Чи є місто, краще за Київ?
• У Канаді мене якось запитали: «Чому ми зберігаємо мову далеко від Великої землі, а в Україні витісняємо?». Тоді у Києві всі написи були російською. А що тепер? Якщо не знаєш англійської, у столиці буде скрутно.
• В українській мові найкращі слова жіночого роду: мама, батьківщина, весна, любов.
• З королевами Великобританії і Данії спілкувався, Чаушеску та Фіделя Кастро бачив. Та найбільш пам’ятним залишається виступ в Монте-Карло на відкритті чемпіонату світу з великого тенісу. Коли ми почали виступати, всі офіціанти зупинилися, ніхто не розносив наїдки та напої. І так понад годину. Після виступу до мене підійшов міністр культури Монако і передав, що наш ансамбль запрошує принц Альбер.
• Міністр культури Монако сказав мені: «Якщо у вашого народу культура на такому високому рівні, він упорається з усіма економічними негараздами».
• Сто і один раз міг залишитися за кордоном, і в США, і в Канаді. Хочу жити на українській землі, дихати цим повітрям і померти тут. Мені нічого не треба за кордоном.
• Люблю Київ, Люблю Львів, об’їздив увесь світ, а от душею відпочиваю в себе на дачі — у селі Круглик під Києвом. Там у мене ділянка на 6 соток, скромний будинок на два поверхи, у якому кожен член сім’ї має свою кімнату. …І мій сад: яблуні, абрикоси, черешні, слива. Моя гордість — зелений газон на подвір’ї.
Чого бажаємо і чому не все з омріяного маємо?
• Наші базові потреби: дах над головою, машина, зарплата, щоб одягнути і нагодувати сім’ю, поїхати відпочити… Навіщо мільйони? На тому світі кишені нема, а на цьому треба бути людиною.
• Училище закінчив як диригент-хормейстер — це моя перша освіта. Я співав, у мене тенор. Мені радили йти в консерваторію, але танець переміг. Закінчив шестимісячні курси в училищі, залишився викладати, а потім відкрилося хореографічне відділення.
• Я ніколи не призначаю збір за 10 хвилин, але коли ми маємо виїжджати на гастролі о 10-й, то в цей час усі в автобусі. Дисципліна — понад усе, бо як інакше їхати на гастролі з колективом у 100 осіб? До речі, ми навіть японців нашою пунктуальністю здивували, а були у них шість разів.
• Дитину можна виховувати тоді, коли її кладеш поперек лавки. Патріота своєї держави треба виховувати змалку.
• Ази мистецтва мені дала сільська школа. У селі була радіоточка на стовпі в самому центрі. Тоді я прослухав десятки різних програм.
• Одружився пізно — у 33 роки, проте раз і на все життя. Родина — це святе.
***

Непомітно минули дві години розмови. Відчиняються двері, до кабінету Мирослава Вантуха заходить вже доросла онука Наталка: «Дідусю, у тебе скоро репетиція…». Вона фактично виросла в Ансамблі Вірського.
— Бачите себе за кордоном? — цікавлюся.
— Навіть і не розглядаю такого варіанту! Моє місце тут! — відповідає Наталка.
Мирослав Вантух ніжно обіймає дівчину — він задоволений своєю школою і танцю, і життя…
ДОВІДКА
ВАНТУХ Мирослав Михайлович народився 18 січня 1939 року в селі Великосілки Кам’янка-Бузького району на Львівщині. Навчався у Львівському культосвітньому училищі на відділенні культосвітроботи (1956–1958 рр.); в Академії суспільних наук (Москва, 1972–1977 рр.). Герой України, Почесний громадянин Києва, заслужений діяч мистецтв, хореограф, генеральний директор — художній керівник Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. П. Вірського, голова Всеукраїнської хореографічної спілки, президент Міжнародного фестивалю-конкурсу дитячих колективів народного танцю, член-засновник Академії мистецтв України (грудень 1996 р.). Постановки: «Карпати» (1983 р.), «В мирі та злагоді» (1986 р.), «Український чоловічий танець з бубнами» (1986 р.), «Літа молодії» (1994 р.), «Російська сюїта» (1994 р.), «Українське вітання» (1995 р.), «Гуцульський танець» (1998 р.), «Україно моя» (1999 р.).
Будьте постійно у курсі подій, якими живе столиця, — підписуйтесь на канал «Вечірнього Києва» у Telegram та Facebook!
Наталка Марків