Довгожителі, НЛО та інші цікавинки Зони – у спогадах очевидця

Довгожителі, НЛО та інші цікавинки Зони – у спогадах очевидця

3,5 роки Микола Хрієнко працював журналістом у Зоні відчуження – спочатку у «Віснику Чорнобиля», а пізніше в прес-агентстві  Чорнобильської АЕС. Завжди в епіцентрі подій, спілкувався з ліквідаторами, вченими, самоселами, працівниками Зони і ЧАЕС. Про свої дослідження і несподівані випадки він розповів «Вечірньому Києву».

Як відбулося ваше перше знайомство з Чорнобилем?
Ще в 1970-х побував з колегою, журналістом Анатолієм Зубковим, в селі Розсоха Чорнобильського району, де жили його дід і баба. Після евакуації жителів воно згоріло повністю. Тоді вразили поліські хати, природа, древні ліси, говірка людей. Цей край здивував і привабив своєю загадковістю.

Коли потрапили на цю територію після катастрофи?
За тиждень після аварії, на ЧАЕС збиралася перша група журналістів з Москви. Я пішов до редактора "Радянської України", де тоді працював, звернувся, щоб мене включили в цю групу і я теж міг побачити все на  власні очі.  Тоді всім українським журналістам відмовили.
В 1989 році від «Сільських вістей» поїхав туди у відрядження. За півтори тижні облітав та обійшов всю Чорнобильську зону а також вивчив білоруську зону.  Охопив  Поліський та Народницький район, який треба було відселяти. Там побудували житло для переселенців на колишньому аеродрому для сільськогосподарських робіт, просякнутому хімікатами, гіршими за радіацію.
Оцінив масштаби трагедії. Це було як свіжі рани: на подвір’ях вже виріс бур’ян, але цвіли троянди, що ще не перетворилися на шипшину. Бігали собаки, бачив свиню, якій надягли на морду респіратор. Розмовляв з ліквідаторами. Всі були оптимістами, жартували. В основному це були добровольці. А ось військових послали, приписавши їм замість норми 5 рентген за рік, 25 за місяць. Тому багато з них рано померли  Зустрічався с самоселами. Коли повернувся, вперше дружині сказав, що мені не хочеться жити.  Хоч багато чого до того побачив і пережив, займався самбо і дзюдо, що загартовує волю, бував в походах...  Був вражений, подавлений психологічно, пронизав жаль до людей і землі, до цієї загубленої та покинутої території.
Розібравшись у всьому вимірі, побачене описав у матеріалі "Тінь саркофага". Але редактор забракував його без пояснень. Стаття була надрукована в журналі "Україна" та в газеті "Вісник Чорнобиля". Стала резонансною, бо містила невідомі цифри та факти. Раніше про це ніхто не говорив відкрито, не друкував. Розумів, що в Зоні приховується ще більша глибина, попросився в редакцію «Вісника Чорнобиля». Пройшов медкомісію і мене викликали на роботу.

На вашу думку, що стало причиною трагедії?
Всю вину тоді поклали на персонал, директора ЧАЕС та інших керівників засудили. Але насправді це сталося через недосконалість реактора. Але були і глибші причини. Сьогодні можу сказати, що Чорнобильська ядерна катастрофа – в першу чергу політично-соціальна, а потім вже науково-технічна. Аварія була неминуча. До неї привів існуючий на той час радянський лад, де все контролювалося партійними органами. Сучасна ядерна енергетика має керуватися спеціальними науковими документами, а не партійними постановами та дзвінками. Після Чорнобильської аварії фактично почався розвал Радянського Союзу. Вона підірвала моральні основи, віру в ту владу, в партію, стала каталізатором. Це колосальна трагедія, але в людей спала з очей полуда: почалися чорнобильські протести, марші, матері виходили зі знімками загиблих дітей. Загнати людей назад в той стан вже було неможливо. В Чорнобильській зоні зберігся плакат «Рішення з’їзду виконаємо достроково», а внизу дописано – «Вже виконали. 26 квітня 1986 року».

Чи не було страшно їхати працювати в заражену зону?
У мене була величезна цікавість до тих подій, що відбулися, відчував, що можу дізнатися про справжні причини аварії.  Це був журналістський та людський інтерес. Хотілося перевірити себе, чи здатний працювати в таких умовах. Реалізуватися і зробити щось корисне. Плюс висока зарплата як компенсація за ризик життям і відірваність від сім’ї. Дружина тоді сказала: я прикро вражена твоїм рішенням, але буду молитися Богу, щоб ти залишився живим.
Там працювали науковці - біологи,радіологи, ядерники. Вони росли як спеціалісти, захищали наукові роботи, отримували унікальні знання. Бо це один такий випадок на планеті.

Розкажіть, що несподіваного дізналися під час роботи у «Віснику Чорнобиля»? Які теми висвітлювали?
У «Віснику Чорнобиля» пропрацював календарний рік  - з 1 березня 1990 по 1 березня 1991 року. Особисто для мене ця робота була найдинамічнішою і найрезультативнішою.
Мене цікавила все нове. Наприклад, відновлення рижого лісу, довгожителі.  З 120 тисяч евакуйованих в зону повернулося 1200 самоселів. В основному пенсіонери. Я об’їхав всі села, перевірив всі паспорти. І з’ясувалося, що в Зоні мешкає 35 довгожителів за 80 років, одна з них, Федора Кіндратівна Нам’ясенко, навіть прожила понад 101 рік, не виїжджаючи з Чорнобилю. А поза Зоною переселенці вмирали раніше. І це факт. Можливо, вдома люди психологічно відчували себе краще, тому й жили довше.

Співпрацював з пожежниками, яке брали з собою на ліквідацію пожеж, дружив з міліцією, яка ловила злочинців в Зоні. Там багато ховалося кримінальників. Цікава була історія з солдатом-дезертиром, який цілий рік переховувався в Зоні. Він служив у Вологді, і коли почався розпад Союзу, були конфлікти між слов’янами і азіатами: його узбеки ледве не зарізали. Сержант залишив розташування частини – а це дезертирство, кілька років позбавлення волі. Спочатку поїхав на Чернігівщину в своє село, ховався в лісі, а менший брат носив їсти. Його помітили, відчув, що міліція схопить. Тоді пробрався в Чорнобильську зону, на лівий бік Прип’яті. Цей юнак був мисливцем, вмів ставити капкани, ловити рибу, замість свічок робив скіпи з сосни. Викопав собі землянку, збирав все потрібне по закинутих селах. І тут приїхали три бандити, озброєні пістолетами. Вони привезли крадені речі. Вже починалася зима, і він не міг залишитися непомітним.  Мав два варіанти: або співробітничати зі злочинцями, а це ще одна стаття, або здаватися владі. І вийшов до міліції: з довгим волоссям, брудний, все на ньому світиться… Його переодягли, вивезли, амністували. Знайшов його потім у рідному селі, де він вже одружився.

А найрезонанснішим став матеріал про проблеми «Укриття», який змінив ситуацію на об’єкті. Називався він «В недрах чернобыльского «Титаника». Справа була ось в чому. На об’єкті «Укриття» працювала Комплексна експедиція співробітників Інституту ядерної енергії імені Курчатова з Москви. Вони займалися колишнім четвертим енергоблоком. Несподівано їм зрізали зарплату, бо почали на всьому економити. Люди стали розраховуватися і повертатися до Москви. Звернулися до Голови Ради міністрів СРСР, до Президента Горбачова. Відповіді не було. Створилися конфліктна ситуація в об’єкті "Укриття". А що там насправді відбувається – невідомо, бо всі дані засекречені, працівники не мають право розголошувати. Я відчув, що є шанс потрапити всередину, куди журналістів не пускали. Мета була  - пройти в об’єкт «Укриття», показати, як працюють люди всередині. І керівник Комплексної експедиції Олександр Боровий пішов мені назустріч.

- Що ви побачили в об’єкті «Укриття»? Якою була реальна ситуація?
Всі працювали: встановлювали датчики, пробивали перфораторами і свердлами півтораметровий бетон, проводили електропроводку. Я пішов разом з нашим фотографом Володимиром Савраном. Ми показали, в яких важких умовах працюють люди, адже навколо гарячий бетон. А всі в пластикових скафандрах і респіраторах. Повзеш через провал, а в живіт пече... Коли знімали скафандри,  з кожного вилилося по два стакани поту. Це колосальні фізичні й психологічні навантаження. Якщо людина не боїться радіації, вона переноситься краще. Був випадок, коли один майстер спорту з важкої атлетики виконав свою роботу, а потім побіг від страху. І вдарився  каскою об конструкцію, почалася нудота. Зняти респіратор неможна, і доки його транспортували, ледь не загинув.

Написав про те, що був неконтрольований розгін нейронних потоків в одному приміщенні. Тобто існувала ймовірність повторення вибуху, А ще нам показали щілини в саркофазі - одна тисяча квадратних метрів наскрізних отворів в об’єкті «Укриття». А всюди писали, що все герметично, витоку радіації немає, ситуація стабілізувалася.
Нас супроводжували Костянтин Чечеров, сталкер номер один, що добровільно набрав понад 600 бер (найбільше в світі), та Юрій Кобзар з Харкова. І коли завершилася наша 2,5 годинна експедиція, Кобзар запропонував проповзти до розвалу реактора, що вибухнув. Звісно, не могли проґавити такої нагоди.  Кожен мав лише дві секунди, щоб подивитися, Савран зробив кілька знімків. Я побачив порвані трубопроводи, скинуті радіобуї, якими робили заміри, багатотонний блок Е, який називали «Елена». Ним накривався реактор. Коли стався вибух, «Елена» вилетіла, пробила дах і впала на своє ребро. Реактор являв собою  сплетіння різних труб, шматки металу. А з цієї величезної плити звисали обривки.

Якою була реакцію на матеріал?
Спочатку пауза. Потім дзвонили з НПО "Комбінат", що керував територією нинішньої зони,  говорили, що ми розкрили державну таємницю, тиснули. Ми запропонували, щоб приїхав хтось з ЦК, пішов з нами всередину і побачив все на власні очі. Тоді перестали. А матеріал багато передруковувався, в тому числі й за кордоном, всі цифри і факти стали надбанням громадськості. Зарплату робітникам назад не повернули, але люди отримали хоча б моральний стимул – ми показали реальні умови, гідно оцінили їх роботу, підтримали.

Чи траплялися в Чорнобильській зоні якісь аномалії, мутанти?
Коли зняли цензуру, багато газет про це писали. Наприклад,   в «Комсомольском знамени» надрукували, що в зоні розвелися 70-кілограмові криси-мутанти, що перегризають броньовані кабелі. І навіть солдати з автоматами від них тікають. Люди на той час вірили написаному.  Звісно, такого бути не могло. Єдине, що бачив – величезне листя липи. Природа витримала удар. Я готував матеріали по наукових даних. Наприклад, що в "саркофазі" жили комарі, миші, ластівки, стрижі, вони відкладали яйця.. В локальну зону навколо об’єкта  "Укриття" пробралися лисиця і два зайці, співіснували певний час. В зруйнованому реакторі жили мікроби. А те, що писали про вовкособак і чупакабри - неправда. Окремі явища спостерігалися, але серйозної мутації не було. Водночас повернулася дика природа - з’явилися рисі, чорні лелеки, сірі журавлі, ведмеді, хохулі,  з Білорусі перейшли зубри. З Асканії-Нова завезли коней Пржевальського, вони там розмножилися. До речі, дуже агресивні тварини, можуть кидатися на людей, кусати, бити передніми й задніми копитами.

А бачили якісь паранормальні явища, НЛО?
Особисто, ні. Навіть 26 квітня вночі ходив в бік об’єкту «Укриття». О  1.23.44 (час аварії) нічого не з’явилося, лише злетів птах. Але такі випадки були. Один з них стався з комірницею Козирєвою. Жінка йшла зранку на роботу, раптом біля неї приземлилася срібляста прозора куля. З неї вийшли дві людиноподібні істоти високого зросту, на шиї в них блищали золоті підкови. Очі випромінювали блакитне світло, коли дивилися на жінку, вона відчувала себе неначе прозорою. Одна істота пішла всередину пустого будинку, інша - в кулю, а потім все зникло. Козирєва розповіла нам це все в редакції, ми ще кілька разів прослухали магнітофонний  запис і вирішили, що жінка це не вигадала. Багато було деталей, які не придумуєш. Або це правда, або ці події відбулися в неї в голові, їх продукував мозок. У нас працював дозиметрист  Олександр Кудін, який мав екстрасенсорні здібності, міг «просканувати» людину і точно поставити діагноз.  Нічого не кажучи, ми повели його на це місце і запитали, що тут було. Він сказав, що приземлялося НЛО і описав,  як один з інопланетян зайшов в будинок. Вгадати таке не міг. Ще викликали одного чоловіка з рамкою, він теж точно визначив місце приземлення. Я написав про це, бо переконаний, що ці люди говорили правду.
Другий випадок трапився з ліквідаторами. Вони їхали із Зеленого мису двома автобусами. І побачили, як в повітрі висить наче котушка - два диски, між ними циліндр, а навколо крутиться червона точка. Навіть малювали, під яким кутом. Водночас відчували якісь вібрації. Це сталося вдень, в світлий час. Потім з’явився військовий знищувач -  і все зникло. Звісно, стільки людей брехати не могло. Але що то було, не можуть пояснити ані ті, хто бачив, ані вчені. Заперечити або підтвердити науково такі явища неможливо.

Вдруге ви працювали вже на Чорнобильській АЕС. Яке враження вона на вас справила?  Які були особливості роботи?
У зв’язку із закриттям станції створили прес-агентство ЧАЕС. Стратегічно це було зроблено для того, щоб захищати колектив ЧАЕС від закриття і Україну від втрати трьох енергоблоків, які працювали після аварії. Ці проблеми співпадали з моїм баченням – я був теж проти закриття. Всі тоді ополчилися проти атомної енергетики – казали, треба закрити станцію, поспускати в штучні моря. Зрештою, згідно з екологічним дослідженням, в Київському морі, куди впадає Прип’ять, зараз тисячі тонн радіоактивного мулу. А рекультивація коштує сотні мільярдів доларів.

Отже, їхати працювати в Зону я вдруге не хотів. Але мене зацікавили роботою на ЧАЕС, говорили, що станція  - як підводний човен, в глибину може потрапити лише той, хто в екіпажі. І я пропрацював там 2,5 року – у 1994-1997. Насправді на станції психологічно було набагато важче, ніж у Зоні. Все закрито, потрібні допуски, службові записки, усюди ходити лише з супроводженням. Водночас працівники виробничих підрозділів дуже доброзичливі до журналістів, високоерудовані, розуміли, чим управляють і які наслідки можуть бути.

В прес-агентстві ми намагалися знайти оптимальні варіанти виведення ЧАЕС з експлуатації і добитися компенсації для людей. Закриття станції – це колосальна втрата електроенергії. Виведення з експлуатації трьох останніх блоків і зараз вважаю наслідком тиску Заходу, який змусив Україну це зробити.

Під час роботи в зоні і на ЧАЕС ви зібрали чимало цікавої документальної інформації. Чи збираєтеся десь її оприлюднити?

Я вів щоденники, що уривками друкувалися в різних виданнях. Останні півтори року працював над щоденником з ЧАЕС, з семи зошитів вибрав найважливіше, зібрав фотографії. Тепер хочу видати свої щоденники - "Щоденник з з Чорнобильської  зони" та "Щоденник з Чорнобильскої АЕС"  - двома окремими книгами. Це, передусім, потрібно для тих,  хто житиме на Землі після нас...

Фото Сергія Лапіги.
Це — останній найвищий майданчик навколо вентиляційної труби “саркофага”. Звідси — 150 метрів до землі. Час для фотозйомки — 3 секунди. Ліворуч - Микола Хрієнко, праворуч -  Володимир Костенк, теж спецкор прес-агентства Чорнобильської АЕС., 19 травня 1998 рок вони стали першими й останніми серед усіх журналістів світу, які змогли піднятися на вершину атомного Евересту.

Нагадаємо, якою Чорнобильску зону побачив іноземний фотограф.

Будьте постійно у курсі подій, якими живе столиця – підписуйтесь на канал «Вечірнього Києва» у Telegram та Facebook.