Якою Чорнобильску зону побачив іноземний фотограф
Закинута Прип’ять, кладовище зараженої техніки, ліси та навколишні села, як Поліське, в якому залишилися лише самосели, життя та побут місцевих мешканців – все це відобразив на своїх знімках французький фотограф Гійом Ербо. Проект «Зона 2009-2011», що вперше показується в Україні, відкритий в музеї Шевченка до 6 травня. «Вечірка» розпитала фотографа про його роботу та враження від Чорнобиля.
Ви знімали в Чорнобилі, Освенцимі, Нагасакі. Чому обираєте місця трагедії? Що хочете дослідити?
Це події, які змінили хід історії. Після них світ вже не залишається таким, як був, змінюється. Тому вони мене приваблюють. Є два аспекти моєї роботи як фотографа: знімаю те, що відбувається, або ж готую проекти про події, які вже відбулися. Як у випадку з Чорнобилем. І в другому аспекті мене цікавить, що таке пам’ять, як ми живемо і з трагедіями, які травмували людство і конкретних осіб. Як з ними жити далі та як, врешті-решт, поступово ця пам’ять зникає.
Чи пригадуєте, яка реакція була у Франції в 1986 році, коли сталася Чорнобильська катастрофа?
Мені було 15 років. Історія Чорнобиля мене вразила. У Франції тоді говорили, що радіоактивна хмара зупинилася на кордоні з Німеччиною. Це багатьох розгнівало, адже було зрозуміло, що це неправда. Хмару неможливо зупинити кордонами.
Розкажіть, як ви потрапили у Зону?
В 1998 році я був у Мінську. І випадково зустрів там ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС. Вони розповідали, як постійно їздили очищувати зону, і через те мають серйозні захворювання. Я згадав випадки, коли після аварії люди боялися дощу через радіаційне забруднення. Коли повернувся в Париж, подумав, що в цьому регіоні відбулося те, що незрозуміло до кінця, – і це саме Чорнобиль. І вирішив поїхати туди. Спочатку працював з людьми з Прип’яті, які постраждали від катастрофи. А з 2009 по 2011 рік робив все можливе, щоб проникнути в Зону.
Взагалі Чорнобиль дуже вплинув на мою творчість. Ще у 2001 році він змусив мене перейти від чорно-білого фото до кольорового, з репортажної до документальної зйомки, переосмислити підхід як фотожурналіста. У 2009 році я намагався дивитися на реальність, як на матерію, в яку міг зануритись, використати своє художнє бачення і вийти за межі статичної фотографії.
Як змінилося ваше уявлення після перебування там?
Зараз те, що мене цікавить і що ми бачимо на виставці – Чорнобиль став ніби декорацією для фільму. І хочеться дізнатися, що буде далі. В процесі роботи я намагався забути, що це зона відчуження, а просто йти і зустрічатися з людьми. Я провів там багато місяців, спілкувався з тими, хто там мешкає, знімав їх квартири. Жив так само, як живуть там інші люди.
Чи переймаються мешканці зони тим, що живуть у небезпеці, що радіація може впливати на їх здоров’я?
Чим ближче ядро небезпеки, тим більше люди заперечують небезпеку. Якщо думати про це щодня, можна збожеволіти.
Чим особливий Чорнобиль у порівнянні з іншими вашими проектами?
Коли ти їдеш до зони, то бачиш, що там все залишилося, що це інший світ. А, наприклад, в Нагасакі, важко помітити наслідки ядерного бомбардування. Це трапилося достатньо давно. Нічого вже немає, лише музей і пам’ятник.
Особисто для мене чорнобильська зона і досі залишається загадкою, таємницею, як і для багатьох митців, які приїжджають туди. Там виникають дивні відчуття, ніби в одному місці перемішалися і життя, і смерть.
Нагадаємо, 20 років дослідження Чорнобиля: французька письменниця презентувала в столиці книжку.
Будьте постійно у курсі подій, якими живе столиця – підписуйтесь на канал «Вечірнього Києва» у Telegram та Facebook.