Чому безхатченки – наші сусіди
Щодня у зимовий період автор цього матеріалу бачила в метро та підземних переходах безхатченків – на Лівобережній, пл. Льва Толстого, у переході на Майдані Незалежності, так званій трубі. Брудні, часто п’яні люди, від яких смердить за кілометр, – кияни обходять їх, намагаючись не дивитись у той бік. Чому ці люди лежать у громадських місцях? Не для кого не секрет, що безхатченки є рознощиками таких соціально небезпечних хвороб, як туберкульоз, педикульоз, – вони наражають на небезпеку пасажирів, серед яких є діти, люди з ослабленим імунітетом. Чому особи без певного місця проживання не йдуть у притулки, які начебто існують у місті?
На запитання, яку роботу проводять з безхатченками у метрополітені, радник начальника КП "Київський метрополітен" Наталія Макогон відповідає:
- Метрополітен звертається до правоохоронних органів і залучає своїх працівників при необхідності. Однак зауважимо, що повноваження підприємства більш ніж обмежені. При дотриманні правил поведінки в метрополітені та оплаті проїзду або пред'явленні пільгового документу всі категорії пасажирів мають однакове право проїзду. Оскільки наше підприємство працює зі значним пасажиропотоком різних категорій, то регулярно проводиться, передбачена нормами, дезинфекція пасажирських зон.
Журналіст «Вечірки» зробила відповідний запит до Департаменту соціальної політики КМДА: скільки є нічліжок та на яких умовах можуть ними користуватися безхатченки
Виявилося, що у столиці є лише єдина державна установа для ночівлі безхатченків – будинок соціального піклування з відділенням нічного перебування та соціального готелю (вул. Суздальська, 4/6, тел.: 497 41 81), розташований у Солом’янському районі Києва. Основними завданнями цього закладу є організація нічного або тимчасового перебування осіб без визначеного місця проживання і тих, хто опинився в екстремальній ситуації, надання цим особам психологічної, соціальної, медичної та побутової допомоги, допомоги у працевлаштуванні тощо. Відділення нічного перебування розраховане на 150 місць. Особа без певного місця проживання може заселитись у нічліжку о 18.00 вечора та виселитись о 09.00. Вартість ночівлі – 10 грн, сюди входить і вечеря.
За словами директора Департаменту соціальної політики КМДА Юрія Крикунова, більшість безхатченків мають таку філософію, що не хочуть повертатись до нормального життя.
- Вирішення будь-якого питання – це рух у зустрічному напрямку. Із 200 людей без певного місця проживання, як показує досвід, бажають соціалізуватися лише 3–5 осіб. Безхатченки – це не лише люди, які щось втратили, а й люди, які мають таку філософію. І частка таких людей є у будь-якому суспільстві, навіть розвинутому, – зазначив пан Крикунов.
А Дмитро Опалєв, директор філії «Деполь Україна» у м. Києві, який багато років поспіль опікується людьми, котрі не мають домівки, висловлює іншу думку.
- Декілька років тому у столиці нараховувалось близько 5 тисяч осіб без певного місця проживання, зараз ця цифра значно більша – 7–8 тисяч (Дмитро пов’язує збільшення кількості безхатченків із подіями на сході країни. – Ред.). Тому, звичайно, однієї нічліжки на Суздальській замало. Зрозуміло, що ці люди тиняються де попало: по під’їздах, закинутих будівлях, теплотрасах, – зазначає Дмитро.
Він розповідає, що більшість безхатченків є приїжджими людьми, які вирушили до столиці у пошуках заробітку з інших регіонів.
- Вони прибувають на Київський вокзал. Стають на п’ятачку, де їх шукають потенційні роботодавці. Коли приїхав – мав якісь фінансові збереження. Часто таких людей роботодавці кидають на гроші. Тут вони не конкурентоздатні навіть на будівництвах. Поки мав гроші, ночував у хостелі, гроші закінчились – вирушив на ночівлю до вокзалу. А там достатньо 5 хвилин – і будеш без паспорта. А повертатись додому бояться без грошей: що дружині сказати?, – розповідає про безхатченків представник «Деполь Україна».
Дмитро наголошує, що багато столичних безхатченків відморожують у холодний період року кінцівки і залишаються інвалідами. Тому, на його думку, першочергово потрібно створювати нічліжки. По-друге, слід виділяти групу людей з цього прошарку, які хочуть змінити своє життя, створювати для них реабілітаційні центри, працевлаштовувати їх, надавати психологічну підтримку. Також чоловік вважає, що необхідно звернути увагу на випускників інтернатів та дитячих будинків як на групу ризику, працювати з ними.