Таємниці кобзарів розкривають в столичному музеї
В Національному музеї Шевченка (бул. Шевченка, 12) до 18 березня триває проект «(Р)Еволюція міфу: трансформація кобзарства у 19-21 століттях». Він приурочений до Європейського року культурної спадщини і 204-річчя з дня народження Шевченка. У центрі уваги - традиційний для української культури образ народного співця та його зміни.
- В 2016 році був ажіотаж навколо включення об’єктів нематеріального культурної спадщини до списку ЮНЕСКО. Ми подумали, над яким питанням могли б працювати в рамках тематики музею. З’явилася ідея щодо кобзарства, - пригадує завідувачка сектору культурно-масових заходів Національного музею Тараса Шевченка Вікторія Антоненко. - З’ясовували, чи можна внести кобзарство до цього списку. Один з критеріїв, що це має бути жива традиція. Досліджували, чи старосвітська традиція кобзарства перервалася, існує в реконструйованому вигляді чи збереглася тяглість поколінь. Пошуки вилилися у формат виставки, де ми виділили чотири образи, які перетікають чи співіснують паралельно. Деякі образи змінювалися природно, еволюційно, а деякі - штучно, наприклад насильницьким шляхом насаджувалися в радянський час. Тому така подвійна назва. Спиралися на сучасні дослідження з тематики кобзарства. Дві основні роботи - монографія Костя Черемського,кобзаря з Харкова, про традиційне співоцтво і книга Володимира Кушпета про старцівство й мандрівних музикантів. В темі приховано багато міфів. Для мене великим здивуванням було те, що кобзарі - збірна назва, яку ми використовуємо для народних співців, насправді не відповідає дійсності. Тому що в 19 столітті кобзарів було найменше серед виконавців. А найбільше було лірників та бандуристів. Така плутанина вийшла, бо етнографи не розібралися в термінології.
Перші три зали присвячені образу кобзаря як медіатора, посередника між Богом, церквою і звичайними людьми. Існує міф, що кобзар завжди ходив у супроводі хлопчика-поводиря. Однак насправді були й дівчата - зазвичай, доньки кобзарів або їх дружини. Отже, кобзарі мали оселю, родину. Виконували пісні під календарі релігійних свят чи молитви, вони виконували історичні думи, жартівливі мелодії.
Крім того, кобзарі були чоловічим закритим братством, мали власну лебійську мову, ієрархію та обряди ініціації, тобто випробування. Детальніше про це, а також сучасні реконструкції старовинних музичних інструментів (можна навіть почути, як вони звучать) та приклади творів, показують в експозиції.
Образ кобзаря як транслятора історичної пам’яті з’являється у творчості Тараса Шевченка.
- Він малює іншого кобзаря, який про релігійне говорить на самоті, а для людей - про історичне. Шевченко вперше звернувся в творчості до кобзарства у вірші «Тарасова ніч», а найвідоміший його образ – «Перебендя», - пояснює Вікторія.
В 30-ті роки йому на зміну приходить радянський міф артиста. Замість кобзи, ліри, бандури - академічна бандура, а виконавці - переважно жінки, цілі капели. Також пишуться революційні пісні, наприклад дума про військо червоне, Леніна-батька і його синів вірних.
В останньому залі сучасний міф еклектики ілюструють 40 відео виконавців. Хтось відроджує традиції, хтось виконує на цих інструментах популярні пісні.
Нагадаємо, маловідомі сторінки Української революції: про що розповідають артефакти.
Будьте постійно у курсі подій, якими живе столиця – підписуйтесь на канал «Вечірнього Києва» у Telegram та Facebook.