Жінки на війні: три історії про повернення до цивільного життя
Часто говорять, що у війни – не жіноче обличчя. Але ж ні! Жінка у сучасній війні вийшла на бойові позиції, сміливо заявивши про себе як волонтер, медик, військова. На війні жінка – боєць, а от повернувшись додому, зіштовхується з проблемами, про які на фронті навіть подумати не могла. І не лише з психологічними, а й з фізичними, проблемами зі здоров’ям. Не кожна фронтовичка може безболісно адаптуватися до мирного життя, знайти себе в ньому…
Настя і її війна
Маленька худенька дівчинка Настя, колишній солдат добробату «Карпатська Січ». Їй всього 21 рік.
- Як я потрапила на війну? Дуже просто. Хотілося захищати країну, хотілося бути потрібною. Мама плакала: «Вмирати буду – не прощу! Я не для того вас народжувала, щоб хоронити».
Була я і кухарем, і писарем, і санінструктором… Але ставлення до жінки в армії – це жах! Начебто й захищають тебе всі, і квіти дарують, а відчувається, що більшість дивляться косим поглядом... Якось мало гранату не кинула в одного «залицяльника»… Довелося стати дуже жорсткою… У мене навіть обличчя й голос змінилися.
Війна дуже змінює. Я тепер навіть крові боюсь… Боюся своїх снів. Кому я можу все це розповісти?
Зараз ця дівчинка намагалася самостійно стати на ноги, забути про війну, довести, що може чогось досягти. Вона працювала і офіціанткою в кафе, і промоутером, навіть спокусилася рекламою в метро про те, що в нічний клуб потрібні танцівниці – обіцяли зарплату в 20 тисяч гривень. Але через два тижні навчання Настя втекла, лишивши навіть свої документи. Виявилося, що під машкарою нічного клубу знаходиться звичайний бордель.
- На війні я відчувала себе особливою людиною. А тут такого нема, - знизує плечима тендітна дівчина.
Зараз Настя поїхала до мами на Сумщину, потім збирається на заробітки у Польщу. А згодом таки планує повернення до Києва.
Єва і її війна
Киянка Єва – успішний юрист. Парамедик тактичної медицини 25-го батальйону «Київська Русь». На війну пішла прямо з Майдану. Вона вважає, що жінці на війні є місце.
- Жінка повинна бути там, де вона може принести користь і там, де її душа, - говорить Єва, - Переконана, що "слабка стать" , все ж таки, більш витриваліша, ніж чоловіки...
Вона згадує першого вбитого, якого побачила на війні:
- Це було 27-го серпня 14-го року під Дебальцево. Я не знаю, як його звали, знаю лише позивний – «Школьник»… А ще я ніколи не забуду Аркашу Голуба. Ми з ним разом виходили з оточення. Помер від великої крововтрати, хоча ми намагалася його рятувати, виносили на собі, у той час коли ніяких медикаментів уже не лишилося. Так і стоїть перед очима….
Людина помирає зовсім не так, як у кіно: потрапила куля в голову – махнув руками і впав. А насправді: потрапила куля в голову, а хлопчина за ними біжить… Це за межею.
Але крім болі, страху, ненависті, на війні я стикнулася з дивовижною відданістю, чесністю та самопожертвою…
Меланіка і її війна
Невисока жінка поважного віку в формі батальйону «Донбас», 54-річна Меланіка теж пішла на війну з Майдану.
15 років тому жінка приїхала з трьома доньками до Києва, мешкали в гуртожитку
- На Майдан я вийшла після того, як почали гинути молоді хлопці – мені стало соромно сидіти вдома, коли таке робиться, дуже хотілося бути потрібною, причетною до історії… Спочатку допомагала медикам у Будинку профспілок, потім була кухарем. На війну потрапила з Майдану. Спочатку було дуже страшно. Але після першого бою під Дебальцево вже нічого не боюся!
Пам’ятаю бій під Карлівкою, де загинуло п’ятеро наших хлопців. Один, з позивним «Рейдер» згорів – не знайшли навіть його кісток. Нещодавно на школі, де він учився, відкрили пам’ятну дошку.
На фронті до мене ставлення було різне: хтось був доброзичливим, допомагав, а хтось насміхався, мовляв, що старій бабі на війні робити? Я отримала 2-у групу інвалідності по загальному захворюванню, повернулася до Києва, а йти мені нема куди. Діти від мене відмовилися, ще коли я на Майдан пішла… Мені дуже соромно, прикро… Але, мабуть, сама винна. Хлопці мене забрали в хоспіс. Але я не жебракуватиму. Мабуть, повернуся назад в армію, доки вистачить сили й здоров’я.
Постравматичний синдром на стать не зважає
І це – далеко не всі жіночі історії… Для того, щоб допомогти фронтовикам має працювати програма з психологічної реабілітації військових. І окрема – саме для жінок. На жаль, у нас несерйозно ставляться до психологічних проблем. Як результат – величезна кількість людей з надломленою психікою, які можуть стати новим «втраченим поколінням».
- Проблема не лише в тому, що наші захисники пережили на війні, а й їх завищених очікуваннях і очікуваннях самого суспільства, - каже психолог Центру травматерапії "Повернення" Олег Новак, - Тому, насправді, допомоги потребують не лише колишні бійці, але й їх родини, близькі й усе українське суспільство. Але особливість українців у тому, що вони не звикли звертатися за психологічною допомогою, а просто замикаються в собі. В центр бійці приходять уже тоді, коли повністю втратили надію на те, що все "саме пройде"…
Психолог додає, що головна проблема – це самоізоляція учасника АТО. «Необхідно подолати комплекс "психологічного самолікування" у всього суспільства сформувати розуміння, що звернутися за допомогою не перекреслює честь і гідність людини».