Українська легенда «ожила» на столичній сцені
У Київському театрі оперети презентували виставу «Маруся Чурай»
В лютому з аншлагами пройшли перші покази поетичної драми про народну поетку-піснярку Марусю Чурай, поставленої за романом у віршах Ліни Костенко. Режисером став запрошений з Херсона Сергій Павлюк. У його інтерпретації історичного твору головною є доля самої Марусі, дівчини, яка насамперед хоче бути щасливою.
Для Сергія Павлюка це вже четверта постановка «Марусі Чурай» – в інших варіантах вона йшла в театрах Миколаєва, Рівного та Херсона. Сама Ліна Костенко дала режисерові особистий дозвіл на роботу з власними творами – ще починаючи від «Дум про братів Неазовських», що стала дипломною роботою Павлюка в Черкаському театрі. У опереті ж до творчості Ліни Костенко звернулися вперше.
– Ми відкриті для співпраці й без сумніву йдемо на експерименти. Позиціонуємо себе як театр широкого профілю, тобто всіх видів мистецтв, у першу чергу музичного. Є упередження щодо розподілу на музичний і драматичний театр. Якщо брати природу мюзиклів, багато з них створені за творами великих драматургів, – каже очільник Національної оперети Богдан Струтинський. – З Сергієм Павлюком хотіли співпрацювати давно, спочатку був задум поставити «Граф Монте-Крісто». Зрештою, зупинилися на нашому національному бренді Ліні Костенко, бо ми в першу чергу – український театр. Я теж працював з цим матеріалом. Робив виставу «Весна і світле воскресіння» у Харківському театрі на стажуванні після інституту. «Маруся Чурай» у нас вийшла дуже символічною – говоримо не лише поезією, музикою, а й образами.
За сюжетом Марусю Чурай судять за вбивство її коханого Гриця. Насправді дівчина не винна. Хоч Гриць і зрадив її, він сам випив отруту, що приготувала для себе Маруся. Але судді виносять смертний вирок, бо "дівчина згубила хлопця". Тоді козак Іван Іскра, який захищав її, їде до Богдана Хмельницького. І той наказом рятує Марусю від смерті, бо вона не просто дівчина, а душа і голос народу. У творі переплітаються дві сюжетні лінії – особиста (взаємини Марусі Чурай та Грицька Бобриненка) та історична (боротьба українського народу проти польської шляхти). Режисер же акцентував на людських взаєминах.
– Головне у виставі – історія самої Марусі, не як образу України, а як людини. Зі школи Лесю Українку, Тараса Шевченка, Ліну Костенко читають як патріотичний пафосний матеріал. Але у них всі історії в першу чергу про людей. Про їх тендітні душі, які легко можна зруйнувати. Доросла Маруся залишається дитиною, якій болить, яка може сміятися і плакати. Через кожну окрему особистість вистави говорю про весь народ в цілому. Доля цієї дівчини, яку вважають піснею України, важка. Але вона просто хоче бути щасливою. Моє послання – любіть і бережіть один одного, бо життя занадто коротке, – пояснює Сергій Павлюк. – Намагався зробити не суцільну драму, а життєствердну історію. Аби, незважаючи на трагедію, глядачі відчули, що все буде добре, залишається надія. Твір проймає до сліз – але завдяки катарсису, сльозам ми очищуємо свою душу. І тоді може народитися щось нове та світле.
Над сценографією і костюмами працювали Сергій та Наталія Ридванецькі. Реквізити на сцені прості та символічні водночас. На краю – купки землі, з яких ростуть яблуні (дерево життя). Біля них молодиків проводжають на бій. Чавунні казанки, звичний атрибут сільських хат, перетворюються на символ смерті – їх одягають на голову хлопцям, які померли. До речі, слова, що стосуються національно-визвольних змагань Богдана Хмельницького, резонують із сьогоденням – "Чотири роки йде війна, а досі просвітку нема". Щодо вбрання, то у Марусі воно найскромніше. Дівчина одягнена в сорочку та світлу плахту, без оздоблень і яскравих кольорів – лише червона стрічка в косі.
Складові успіху вистави – геніальна поезія Ліни Костенко, сильні образи, сценографія і, звісно, музичний матеріал. Окрім «Ой не ходи, Грицю», «Грицю, Грицю, до роботи», які за легендою написала сама Маруся Чурай, звучать інші народні пісні в сучасному аранжуванні Сергія Нестерука. Деякі маловідомі – їх збирав брат режисера Руслан Павлюк в етнографічних експедиціях по селах.
– Я вимагав не грати на сцені, а жити, проживати свою роль. У Ліни Костенко чудовий поетичний текст. Але треба було не просто красиво прочитати, а пропустити крізь себе, передати характери, відчуття. Для акторів оперети це був виклик, але вони впоралися. Сподіваюся, глядач сприйматиме виставу не очима чи вухами, а душею. Це дуже духовна робота, про щось сокровенне в нашій нації, – впевнений Сергій Павлюк.
Будьте постійно у курсі подій, якими живе столиця, – підписуйтесь на канал «Вечірнього Києва» у Telegram та Facebook!