Черга за газетою "Вєсті"

В умовах неоголошеної війни, яку проти нашої держави, веде "старший брат", у столиці нашої держави – місті Києві, цілком комфортно й затишно почувають себе промосковські, яскраво антиукраїнські видання, які, не приховуючи на своїх шпальтах, ведуть активну боротьбу проти українства як такого. Їх кропітка робота триває постійно, не зупиняючись не на мить. Щоранку, біля столичних станцій метро, відбувається роздача безкоштовно (!) цієї газети, де, використовуючи методики доктора Гебельса часів гітлерівської Німеччини, формується "вірна" громадська думка. Питання в іншому, яка та громадська думка, чи є вона проукраїнською, державотворчою? Звісно, що ні.

Достатньо хоча б, переглянути будь який номер вістей… Її жовті шпальта переповнені суцільною брехнею, жовчю та отрутою розбрату. Прихована, а інколи й не прихована, пропаганда "руского міра", блудливе насміхання над національними почуттями українців, масові інформаційні вкиди про чергове підвищення, приміром, проїзду у громадськорму транспорті, подорожчання хліба – це найменше зло, яке ми можемо зустріти на її сторінках. Дестабілізація тилу в умовах війни – ось одна з головних цілей пропагандистів із вєстєй, читай Кремля. Москва ніколи не заспокоїться, доти українська держава як мінімум знову не повернеться в її геополітичне коло впливу. Вони вживають всіх можливих й неможливих кроків, щодо досягнення своїх імперських цілей. Тихою сапою, крок за кроком, а інколи діючі грубо й брутально, на 24-му році Незалежності України, ми маємо невтішну картину. Фактично Київ перетворився на заповідник "руського міра". 

Зрозуміло, що й українська держава в обличчі державних мужів, мають вживати ефективних заходів, щодо недопущення ворожої, антиукраїнської пропаганди. Для цих цілей, навіть було створено Міністерство інформаці́йної полі́тики Украї́ни, у народі просто – "мінстець". Як зазначив Президент України Петро Порошенко, що головна функція МІПу – відбиття інформаційних атак проти України. Однак, як показує наша дійсність, жодних дієвих кроків не вживається. Принаймні, їх абсолютно не помітно. Свідомо чи ні, не відомо, однак маємо результат – певна частина столичної громадськості з ненавистю дивитися на бійців АТО, вони переконанні, що хунта, бЕндеровци та інші карателі, "унічтожают дамбас", що зубожіння, яке набуло гіпертрофічних форм, напряму пов'язане з міфічними бЕндерівцями, які в день й в ночі тільки й марять про знищення російськомовних "кієвлян", "савецкого історічєского наслєдія". Можна лише уявити, як цим столичним жителям ненависна Україна, українці, ми з Вами...

У понеділок я на власні очі переконався, що такі, антиукраїнські настрої у столиці, це не вигадка – це наша гірка реальність. Реальність, яка зі всієї сили стукає до свідомості патріотично налаштованих киян. Вперше, що вкидається у вічі, коли спостерігаєш за роздачею тієї горе-газети, це з якою жагою, ніби спраглий за водою у пустелі, біжать ті "каренние кієвлянє" за черговою порцією московської отрути. Погляд у них, наче у хворих людей, без краплини думки й розуму, лише агресія й туман. Схожий погляд я бачив на Донбасі, коли місцеві сепаратисти, кидалися на нашу броню, щоб блокувати її проїзд. Це страшний, пустий погляд, погляд запроданців та зомбованих людей, які за міфічним рускім міром, здатні продати матір рідну.

"Ета глоток нашей правди", – волала одна жіночка бальзаківського віку, "и тебе мне не указивать, что мнє чітать", – резюмувала вона. І з оскаженілими, дикими очами, нервовими рухами намагається сховати газету десь собі за пазуху, ніби червоне, комуністичне криваве знамено. "Уйді, скатіна", – підтримує її напарниця по діагнозу."Ти аткуда прієхал? Іді атцуда", – підхоплює літній чоловік, на обличчі якого читається не лише ненависть до мене, але й наявність купи психічних розладів. "В АТО говоріш біл? Ето тебе не твоя война, уєзжай назад, вояка хєров", – продовжує він. "Хараніл побратімов? Оні, как і ти, бандіти, вас всєх нужно унічтожіть", – кричить мені у вічі інший, дещо молодий чоловік. А а ось підійшло декілька поважних чоловіків. Із неприхованим задоволенням, штовхаючись у черзі, ніби як колись за ковбасою за рубль двадцять, вони беруть «Весті» і, з почуттям виконаного обов’язку, не поспішаючи вже, прямують до метро, й на останок один із них кидає вислів: "Та візівайтє міліцію, пусть его у кутузку заберут, сразу же видно, перед нами не фотограф, а военный преступнік...".

– Ти зачем меня фоткаеш, кто тебе дал право, – звертається до мене кур’єр, у синій маніші, з логотипом «Вести». 
– Я вас не фотографую, – відповідаю. – Я фотографую киян, що стоять у черзі за вашою газетою. 
– Ти не імєєш права, ето делать. Всьо! Я больше не буду раздавать газету, пока єто чмо будет меня фоткать, – знову проволала кур’єр. На мої зауваження, що не варто ображати чужих, невідомих їй людей, я почув у відповідь: "Та бейтє єго, он же адін".

І тут розпочалося… Двоє яскраво неадекватно налаштованих чоловіків із піною у роті та криками, що вони "карєнниє кієвлянє", накинулися на мене з погрозами, що я фашист, що я їх "притєсняю", через таких, як я, "началась унічтоженіє дамбаса", "правду нє спрячеш" тощо. Тут звідкись, ніби із під землі, винирнув доволі молодий чоловік , й давай мене трясти, наче грушу. Й ніби все йшло за планом столичної вати, однак, не врахував той, "шановний товарісч", напевне, ні законів фізики, ні своїх та моїх габаритів, навіть елементарно не подумав, хто перед ним стоїть із фотокамерою в руках. Та чи міг він? Хто б міг подумати, що досвід, здобутий мною у зоні АТО у справі, так би мовити локалізації вати, знадобиться мені, і не на Донбасі, а в столиці нашої держави – Києві. Внаслідок нехитрого мого прийому, "житель кієва" "присів" на мокрий столичний асфальт "перепочити". Розуміючи, що "вечір перестає бути томними", я прийняв єдине вірне рішення у цій ситуації – на відхід у напрямку метро – все ж таки, одному із фотоапаратом у руках, з розлюченим натовпом, впоратися не реально. 

Дійсно, вони зомбі, в чергове розмірковував я. Агресивні, схильні до жорстокості, кровожерливі й разом з тим, тупі зомбі. Ментальні та моральні збоченці, перевертні.  І це наші співвітчизники. Скажу більше, у мене знову виникли ті, неоднозначні, неприємні відчуття відрази та гидотності, які я відчув на Донбасі у спілкуванні з місцевою ватою. А тепер, скажіть мені, будь ласка, шановні добродії, яка різниця між Києвом та Донбасом? Я вам відповім, принципово ніякої. Дійсно, АТО слід проводити не лише на Донбасі, але й в столиці. Й доти такі "громадяни" будуть мешкати по всій Україні, доти буде зберігатися реальна небезпека приходу "руського міра" у кожну нашу домівку… і справа тут не лише в газеті "Вєсті".