Галина Яблонська: «У театральній сфері дуже мало самоповаги і дуже багато амбітності»

Актриса-легенда, частина нашого національного золотого фонду культури, вона ж Маруся Богуславка, Роксолана, Шевченкова Галя і ще багатоіменна за театральними виставами української класики – неперевершена Галина Яблонська. В них зіграла славетних і звичайних українських жінок такими, якими вони є насправді: високоосвіченими, гарними, з характером і трохи з перчиком. Напередодні свята Незалежності з актрисою спілкувалася кореспондентка «Вечірки».

– Пані Галино, цікаво було б від вас почути, як змінився театр, якому ви присвятили все життя за часів Незалежності?
– У перший період проголошення Незалежності була якась ейфорія, коли створювалися рухи, громадські організації, зокрема Українська асоціація творчої інтелігенції «Світ культури». Ми всі побігли туди. Я очолила лігу «Матері і сестри України». Ми пішли в армію і намагалися нести українське слово, тим більше, що багато людей приходили з діаспори, щоб допомогти нам. У театрі було багато очікувань на кращі зміни. Але як в театрі, так і в усій країні демократію зрозуміли трішки не так, як це було потрібно, – сприйняли як вседозволеність. Ми так прагнули цієї свободи, адже за радянських часів були дуже залежні, починаючи від авторів, закінчуючи епізодичним виконавцем. Усе підпорядковано було системі. І вийти за цю систему означало кінець всьому.

– Щось забороняли чи вносили «поправки» до ваших ролей?
– Мені особисто зауважень не робили, але репертуар був під жорстким контролем. Приміром, було заборонено телепередачу, в якій я теж брала участь, «При світлі соняшників» Андрія М’ястківського. Її визнали занадто українською, та й критика не сподобалася владі. А в театрі, звичайно, були інтриги, підсиджування, протистояння. Але з цим було соромно виходити на люди, це робилося підспудно. Нині ж такими речами бравують, роблячи це надбанням громадськості. Мені здається, що у нас було більше дружби, хоча, можливо, я просто була молодшою… Коли ж до театру Франка, в якому вже працювала більше двох десятиліть, прийшов новий керівник, моє становище різко змінилося. Його дружина була теж актрисою, і він розчищав шлях до її успіху. Деякі актори мали захист «згори», а у мене чоловік – льотчик, він взагалі спав і бачив, щоб я пішла з театру. Мене почали відтісняти. Цей період я пережила дуже тяжко, навіть хотіла піти з театру. Але ж я без театру не можу... Пам’ятаю, як хтось із працівників радіо сказав мені: «Галю, радій, що ти не граєш у тих п’єсах-одноденках». А наша білетерка у театрі розповіла, що якось до неї звернувся один із глядачів із запитанням: «А що, ця актриса померла? Чому вона не грає в театрі?». На честь 50-річчя театру Франка мене було представлено на звання народної артистки. Мої друзі уже почали мене вітати із цієї подією, але це було передчасно.

– Звання не дали?
– Я отримала його лише через 12 років. Моя мама, теж актриса, дуже переживала за мене і взагалі не хотіла, щоб я переходила до театру Франка, адже в інших театрах я вже грала все на світі. «Там тебе з’їдять, – бідкалася вона. – Ти не вмієш просуватися». Коли ж я отримала звання «народної», мама вже пішла з життя. Але так склалося, що вона першою привітала мене з цією подією. Вона наснилася мені у дивному сні: лежить у труні, але раптом розплющує очі і, дивлячись на мене, ледь помітно махає мені хустинкою. У цей день мені передзвонили, щоб я швидше бігла за газетою, яка повідомляє про присвоєння звання.

– Що допомогло вам вистояти і вижити у цій ситуації?
– Коли в театрі почався період «відтиснення», під час якого я грала в основному в епізодичних ролях, у мене розпочався активний період концертної діяльності по лінії Товариства «Знання», Спілки письменників. Ми їздили підприємствами, гуртожитками. І це мене так захопило! Я вибирала репертуар, який хотіла, і була сама собі режисер. Приміром, з «Роксолани» я вибрала уривок, де вона зустрічається з яничаром, який до неї заговорив українською мовою. Сам Загребельний (автор книги «Роксолана». – Авт.) говорив мені: «Галю, ну що ви берете такий складний уривок, скільки у Роксолани любовних сцен із султаном...». А цей уривок я і нині читаю у спектаклі «Самотня леді», в якому граю у театрі Франка.

– Сьогодні в Києві понад 30 театрів, це добре?
– Так. Але мене не влаштовує те, що нині відбувається в театральній сфері. Вважаю, що у нас дуже мало самоповаги і дуже багато амбітності. Якби було інакше, то молодь не намагалася б копіювати європейські театри, адже це не означає бути європейцями. Причому копіюється те, що там уже – пройдений етап. Вони шукають нових шляхів, а ми запозичуємо те, що вже відпрацьовано.
У погоні за модою на сцені з’являються оголені зади, можна почути і матірні слова. Цього «добра» і так багато навколо, театр повинен протиставити такому явищу високі духовні орієнтири, а інакше – на що ж ми орієнтуємо нашу молодь? Саме тому останнім часом я безпосередньо займаюся вихованням молодих людей засобами мистецтва. Першою тему Крутів підняла наша громадська організація. Років десять йшла п’єса за моїм сценарієм на цю тему в ліцеї Богуна, в якому я керувала драматичною студією. Нині очолюю Героїчний театр «Пам'ять», з яким ми виступаємо перед воїнами у батальйонах, зокрема в батальйоні «Донбас».

– Що необхідно зробити, щоб Київ був духовною і культурною Меккою, до якої б тягнулися люди не тільки на заробітки?
– Київ – це серце України. Але якщо не працюють судини, то і серце починає збоїти. Найбільшою помилкою є те, що на початку Незалежності не було проведено люстрації, про яку згадали тільки нині. Так зробили Польща, Литва, а у нас все перетекло із Союзу, тільки вивіску змінили. Перший уряд зробив помилку – не надав належної уваги культурі і мистецтву. Я пам’ятаю, як мені говорив Яворівський: «Галюню, підождіть, потім дійде і до культури, і до мистецтва, зараз головне – економіка». Я йому тоді відповіла, що без цього нічого не буде. Ми нині й підійшли до такого колапсу: гроші потрапили до непорядних людей, яким не потрібна ні Україна, ні Київ як центр культури і духовності. Ми сьогодні багато говоримо про європейський вибір, про те, що повинні йти в Європу. А я вважаю, що в Європу треба себе нести. Адже у нас є такі імена, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. На жаль, твори Лесі дуже рідко ставлять. Але, як говорила сама поетеса щодо постановки її поезії на сцені: «Не хочу, щоб поезія перетворилася на бутафорію». Саме тому її глибинні філософські твори залишаються не розкритими на сцені театру і донині. І якщо нам іти до Європи, то це треба робити через переосмислення тих здобутків, які у нас є.

Довідка «ВК»
Народна артистка УРСР Галина Яблонська народилася 2 січня 1928 року в місті Умань нині Черкаської області. Уперше вийшла на сцену у 6 років і присвятила їй 80 років свого життя.
Зіграла у головних ролях: Софію – «Безталанна» Івана Карпенка-Карого, Марусю – «Маруся Богуславка», Катрю – «Не судилось» Михайла Старицького, Галю – «Назар Стодоля» Тараса Шевченка та багато інших. Нині грає у спектаклі «Самотня леді» в театрі Франка. Очолює Героїчний театр «Пам'ять».