Як заохотити українців читати: рецепт від Ірен Роздобудько. Ексклюзив для «Вечірки»

— Нещодавно з’явися результати соціологічного опитування, що українці не читають. 51% наших співвітчизників не прочитав у 1017 році не прочитав жодної книжки. Вас тривожать ці цифри?

— Якщо це дійсно достовірна цифра — «51», то, відверто кажучи, для нашого часу це не так вже й погано, тобто «склянка наполовину повна»:) Я завжди вважала, що частина людей, котрі вміють мислити, аналізувати, робити вірний вибір, мати свою точку зору — а все це дається через читання книжок! — завжди у меншості. Якби це було інакше, світ давно б став гармонійним.

— Як можна заохотити українців читати? Хто це має робити?

— Від початку — батьки, потім — школа. Заохотити до будь чого (навіть до копання траншей!) можна лише через надання людям «залізної» мотивації. І у кожної людини вона мусить бути своя. За «просто так» заохотити чи привчити людину, в родині якої не було традиції читати, до книжок не вдасться. А мотивації можуть бути найрізноманітнішими. Від амбітних — скажімо, «читаючи, ти навчишся розмовляти зі світом, не будеш в колі покірного стада, яким керують не завжди грамотні керманичі…» і т.п., до практичних — «з тобою буде цікаво розмовляти; досягнеш успіху; навчишся грамотно і точно формулювати свої думки» і т.п. Людям же, які з гордістю кажуть, що не читають книжок, варто на це не лагідно нарікати чи констатувати факт, а прямо казати, що вони — безграмотні невігласи, з якими нецікаво спілкуватися. Можливо, натискаючи на такі амбіції, можна залучити людину до розвитку.

— Насільки ефективно залучати до промоції читання письменників чи публічних осіб?

Ефективно. Але на то мають бути розроблені якісь спеціальні програми. Скажімо, письменники і публічні особи можуть виступати на підприємствах, в школах і т.п. — а не тільки в бібліотеках чи книгарнях, куди й без того ходять люди, котрі ЧИТАЮТЬ.

Але на такі заходи має бути, як нині модно казати, «політична воля» тих інституцій, які займаються пропагандою культури і інформації.

— Що ефективніше для популяризації читання: телепередача, жива зустріч у книгарні чи бібліотеці, чи може, блоги у соцмережах? Можете навести приклад з власного досвіду?

— Усі засоби! «Живих зустрічей» в бібліотеках і книгарнях нині вистачає, а от пропаганди читання на телебаченні — обмаль. Рекламування книжок в «соціальних роликах» — взагалі немає, як немає і «зовнішньої реклами» в місті на рекламних щитах. Рекламують все, що завгодно, тільки не книгу. В зарубіжній пресі вихід нових книжок — це культурна подія, про яку пишуть на першій шпальті і говорять в новинах. Прикладу з власного досвіду у мене немає, проте, я не скаржусь на відсутність читачів і без усіх цих заходів. А гарний приклад буде тоді, коли після виходу цього номеру вашої газети, кілька людей зайдуть в книгарню і поцікавляться українськими авторами:)

— Яку роль у популяризації читання має відігравати Український інститут книги?

Чесно кажучи, я б не хотіла лізти в той «город», якого не знаю. Я засмучена тим, що з нього пішла енергійна і віддана книзі людина, що його донедавна очолювала — Таня Терен, якій не вдалося пробити стіну нездоланної «чиновницької системи». Я думаю, що Інститут Книги має бути незалежним від такої системи, тоді він запрацює.

— А які книжки минулого року ви почитали? Хто був відкриттям року?

— Я з тих людей, котрі не уявляють, що можна не читати і при цьому почуватися повноцінною людиною. Для мене це все одно, що не їсти чи не дихати свіжим повітрям.

Проте, всі свої «відкриття» я зробила дуже давно, їх було — море! Нині я одночасно читаю дві-три книжки на різних носіях: в метро читаю «з телефону», в поїздках — з електронної книжки, а вдома частіше за все насолоджуюсь паперовими виданнями. Називати книжки не бачу сенсу, адже вони досить різні — для всіх випадків життя. Від легкого детективу до статей Симона Петлюри, які нещодавно закінчила читати. Зараз захопилась історією УНР і тим, що відбувалося в ті часи. До речі, дуже допомагає розібратися і в сьогоденні.

— Минулого року були затверджені обмеження на ввезення літератури з країни-агресора, і наші українські видавці, з обережним оптимізмом говорять, що ринок літератури українською мовою «ожив» і набирає обертів. Як ставитеся до такого кроку?

Так, довіримось видавцям. Книжок українською мовою виходить чимало. У мене єдина пересторога: дійсно, маємо дуже багато книжок, проте частина з них — перекладна європейська література. Можливо, це означає, що не вистачає цікавих і нових вітчизняних авторів? Тоді це також непогано, адже молодим письменникам відкривається широкий шлях.

— Яким чином найкраще стимулювати українське книгодрукарство?

— У цьому я не фахівець. Думаю, що треба щось зробити з податками, відкривати більше книгарень і активно рекламувати своє.

— На сторінці у Вікіпедії, є така ваша цитата: «Якщо твір цікавий, якщо він не плаский і відповідає на твої запитання, чимось дивує, узагальнює якісь важливі для всіх речі — навіть та людина, якій важко читати українською, прочитає його. Це я випробувала на багатьох людях, які умовляли мене писати російською, а потім зі здивуванням казали, що „читається легко“. „Ірен Роздобудько: Я терпіти не можу прибіднятися“, Україна молода, номер 130 за 19.07.2005» Це було сказано ще 2005-го року, але питання мови у нас виринає і зараз. І воно болюче. Цю тему у дискусіях краще не піднімати?

— Після поїздки на Схід по прифронтових зонах, де побачила таких самих патріотів, як і на Заході країни, я б не хотіла мусувати питання мови — воно завжди провокативне і заполітизоване, це той важіль, на який легше всього натискати — причому, з усіх боків. Помітила, питання мови завжди яскраво виринає аби створити ще більше сум‘яття в мізках обивателів на тлі сум‘яття в інших сферах. Питання мови — питання не провокації, а любові. І кожен має вирішити його для себе сам. А гарна і гідна вітчизняна література, музика, кіно довершать справу без політичних баталій.

— Книгомани уже з нетерпінням чекають на Книжковий арсенал. Читачі можуть розраховувати на новинку від Вас?

— До Книжкового Арсеналу видавництво Нора-Друк готує вихід мого нового роману «Прилетіла ластівочка». Його «головний герой» — «Щедрик», якого знають у всьому світі, як «Різдвяний гімн дзвоників» (Carol of the Bells) в аранжуванні Пітера Вільговського — і не здогадуються, що це прадавня слов‘янська щедрівка, якій дав життя Микола Леонтович. Спробувала «встановити справедливість»:)

Нагадаємо, депутати та активісти будуть мотивувати молодь читати.

Будьте постійно у курсі подій, якими живе столиця — підписуйтесь на канал «Вечірнього Києва» у Telegram та Facebook.

Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»