Анатолій Гнатюк: «Крадемо у глядачів три години життя, тож маємо нести позитивну енергетику до їхніх сердець»

Романтичні авантюристи 
– Пане Анатолію, після вистави «Великі комбінатори» і ролі Остапа Бендера ви прокинулися знаменитим? 
– Деякою мірою… (Сміється). Знаєте, мені як актору пощастило. Зіграти Голохвастова і Остапа Бендера – це давня моя мрія. З монологом Голохвастова я вступав до театрального інституту. І спасибі Тетяні Іванівні Зимній, яка щось у мені побачила і взяла мене на свій курс. Минули роки, і Сергій Володимирович Данченко, якого ми божествили і божествимо, узяв до роботи п’єсу Старицького «За двома зайцями». Але свого прізвища у розподілі ролей я, на жаль, не побачив. Якраз у той момент, коли я розглядав список затверджених акторів, поруч зі мною стояла Людмила Смородіна, яка мені й підказала: «Якщо ти так хочеш зіграти цю роль, то іди, просись». Що я і зробив. Художній керівник пильно подивився на мене, примружив око і сказав: «Пиши заяву». І десять років жила ця вистава, в якій я грав улюбленого героя. 

– А для повного щастя лишилося зіграти Бендера? 
– Так! Ця історія, яку я дуже люблю, зародилася в Одесі, і прототипом відомого твору Ільфа і Петрова став одесит, українець. І от одного разу в розмові з режисером нашого театру Дмитром Чирипюком я зізнався, що мрію про роль Остапа Бендера, якого уже блискуче зіграли в кіно Юрський і мій кумир – Миронов. І через кілька днів Дмитро уже надіслав мені частину інсценівки, яку він написав, маючи талант драматурга. Він додав до відомого твору чисто українського колориту, і це влучило, як кажуть, у яблучко! Приміром, Бендер, звертаючись до Кіси Вороб’янінова, говорить: «Що ви на мене дивитесь, як цуцик на бджіл?». Або у мене є текст: «Товаришу, ми цікавимося стільцями трипільської культури епохи модернізму!». До речі, я настільки хвилювався, що за час репетицій ролі Бендера схуд на чотири кілограми. Дуже багато працював над пластичним образом. Адже у виставі «Великі комбінатори» я співаю і танцюю рок-н-рол і граю на трьох музичних інструментах – на баяні, гітарі й піаніно. 

– Ви ще й людина-оркестр! Скажіть правдоньку, ви готувалися до акторської кар’єри чи все ж таки хотіли бути музикантом? 
– Ви як у воду дивитеся… У дитинстві я хотів бути музикантом. За 12 карбованців, які у той час були чималими грошима, їздив із села двічі на тиждень до Хмельницького вчитися грати на баяні. Але під кінець десятого класу наша вчителька поставила п’єсу «Фараони» Коломійця, в якій я зіграв Омелька, тоді й закохався у театр. Тому, закінчивши школу, без вагань вступив до театрального інституту імені Карпенка-Карого. 

Династія талантів 
– Відкрийте секрет, в якій родині народжуються такі таланти? Адже ваш старший брат, Микола Гнатюк, теж відомий і улюблений багатьма шанувальниками український співак? 
– Ми родом із Хмельницької області. Я народився у селі Немерівка Старокостянтинівського району. Нашій мамі, дай їй Бог здоров’я, зараз 88 років. Вона вчителька початкових класів, але від природи має талант співачки. Знає дуже багато українських пісень і співає їх так гарно, так легко, невимушено, потрясаючим тембром, що коли її слухаєш, час зупиняється. Мама і нині співає та залучає до цієї справи і мене. Був час, коли вона завела зошит, у якому написала список пісень і слова до них, які я мав вивчити. А тато теж був талановитим музикантом і співаком, потрясаюче грав соло на трубі. Його часто запрошували грати на весіллях. І коли мої батьки побралися, мама почала ревнувати, адже тато був ще й гарним і кучерявим. Тож мама ховала трубу під стріхою, щоб він нікуди не ходив. На цьому і закінчилася його музична кар’єра. 

– А чому нині не чути, як співає Микола Гнатюк? 
– Співає. Але зараз і для артистів важкі часи, мало концертів. Микола більше живе за кордоном. У Росію – ні ногою, але коли є концерти в Україні або Білорусі, в Прибалтиці, то він приїздить. 

– Чи є продовжувачі акторсько-музичної династії Гнатюків? 
– Зазвичай батьки дітей підтягують, підтримують. А я дочекався того моменту, коли син Богдан мене підтримує. Нині він написав п’єсу «Душа в засніженій фаті», в якій і для мене знайшлася роль міністра. Цією п’єсою, яку в театрі «Браво» поставила Любов Титаренко, він висловив свій погляд на ту фантасмагорію, що зараз відбувається у політиці. Крім того, Богдан написав кілька книг: «На гребені скорпіона», «Грайлива оптика», а третя нині готується до видання. 

Театр Франка – на живому джерелі 
– Коли ми йшли до гримерки, то побачили справжнє джерело води, яке б’є під сценою. Це що, жива вода для омолодження акторів? 
– Раніше на місці театру було болото. Його висушили, але джерело висушити неможливо, от воно і залишилося. Прямо під сценою і нині живе, б’є, звучить, як музика, справжнє, живе джерело. Існує повір’я: якщо актор нап’ється з нього води, то матиме успіх. Я теж пив із цього джерела. Для нього зробили під землею тунель, і вода стікає під Хрещатик, туди ж, де і річка Либідь. Недарма кажуть, що в театрі Франка особлива енергетика. Думаю, що, крім джерела, це місце ще й «намолили» геніальні актори, які тут грали. 

– Після успішної прем’єри «Великих комбінаторів» ви тепер маєте цілу купу шанувальників і шанувальниць – як будете відбиватися від них?
– Як кажуть, слава Богу… Не вірте тим артистам, які говорять, що їм байдуже, пізнають їх на вулиці, чи ні. Я чесно зізнаюся, що мені подобається, коли мене пізнають на вулиці, після вистави беруть автограф. Це частина нашої професії, і не треба цього соромитися. 

– А як щодо великої популярності серед киянок, жінка вас не ревнує? 
– Не ревнує. А навіщо ревнувати? Корабель пливе, і хвилі є… До речі, дружина примушує мене слідкувати за собою і любити спорт. Після шостої години – нічого не їм, можу тільки кефіру випити. 

– Ваші мрії збулися. Чого нині прагнете? 
– Щоб в Україні був мир і була здоровою моя родина. Нині театр Франка, як у Другу світову, виїжджає із виставами і концертними бригадами до військових шпиталів Києва, на полігони, до медичних закладів Дніпропетровська, а кошти переказує на АТО. Нещодавно наша концертна бригада виступала на передовій. 
В акторському житті для мене існує одна аксіома: що має Бог дати, кине у вікно до хати. З часом я почав відчувати велику відповідальність за те, що роблю на сцені. Адже ми крадемо у людей три години їхнього життя. І за гроші, які вони заплатили, відірвавши від своїх потреб, ми маємо нести позитивну енергетику до сердець глядачів. 

розмовляла Марина МАРЧЕНКО