Солдатська доля майстра з дитячих меблів

- Якщо в мене нема руки й ноги, то це ще не означає, що я маю право не виконувати свого громадянського обов’язку, – сказав нам тоді так незаперечно, що аж мороз по шкірі пішов. І кинув бюлетень у скриньку… 

«Дерево – це моє…» 
Минув деякий час, а оті слова все не давали спокою. Вчинок? Ще й який. Не підкосило чоловіка лихо, не затиснуло в лещатах злоби. І не викинуло на узбіччя активного життя. 
Телефоную Сергію й дізнаюся, що він уже вдома, каже – «в короткотерміновій відпустці», невдовзі знову до шпиталю, на чергову операцію. У слухавці чути дитячий гамір. 
- Сьогодні в мене дитячий день: присвятив його своїм сонечкам. Зустрінемося для інтерв’ю завтра, – промовив Сергій. 
Подумки проговорювала, про що запитаю, що стане головним у розмові. Але вже з перших хвилин бесіди стало вимальовуватися – Сергій може годинами з великим захопленням розповідати про складання дитячих меблів. Бо це його спеціалізація. Він – майстер… «Дерево – це моє…» – каже. 
Коли 1996 року Храпко повернувся зі строкової служби, створив невеличку фірму з напрямку столярні роботи. Але з часом збагнув, що без інвестицій, кредитування не зможе подужати цю комерцію, тому облишив її. Натомість попросився на роботу до знайомих, став працювати майстром, тож складання меблів – усе ще його парафія. 
Як побачите в київських дитсадках меблі, знайте: це робота здебільшого Сергія Храпка та його колег. Стільчики, столи, парти, шафи, ліжка, ігрові набори – кухні, перукарні… 
- Не хочу здаватися нескромним, але наше підприємство забезпечило меблями десь 90 відсотків дитячих закладів столиці, – занотовую до блокнота слова співрозмовника. 
І хай не було в нього власної фірми, але він однаково літав, мов на крилах, бо тішився із сімейного щастя, виховував з дружиною Наталею двох діток. Аж доки… не довелося столяру мати справу з металом. 
- Не люблю метал. Це не моє, – робить новий зачин у розмові мій герой. 
Ні тренажерів, ні нормальної техніки 
Веду далі тему, розпитуючи вже про військову спеціалізацію. На фронті Сергій був оператором-навідником бойової машини піхоти (БМП-2). Ось ми й перекинули місток до металу… 
Ще в серпні 2014-го він пройшов медогляд і щодень чекав на повістку. 
- У січні мене мобілізували, направивши до навчального центру «Десна». А звідти – в район Артемівська. Там дислокувалася 30-а механізована бригада. 
Він, мабуть, міг би шукати якісь «відмазки» від участі в АТО, адже донечці Насті було лише півроку. Та не шукав. 
Потім там, на війні, він також міг би перечекати в окопі, доки терористи закінчать гатити по їхніх позиціях з мінометів і танків, та не побігти рятувати пораненого. Не перечекав… Кинувся на відкриту місцину, щоб витягти з-під вогню побратима. 
- 16 травня. Село Луганське поблизу Дебальцевого. Поранило хлопця, що мав позивний «Татарин», він був кримчанином, – згадує Храпко. – Йому перебило ноги. Ми з товаришем підбігли, почали знімати чоботи, штани, щоб накласти джгут. І в цей час нас накрили нові міни. На жаль, ми не врятували «Татарина»… І нас було поранено. Удар я більше прийняв на себе. Залишився без лівої руки й ноги. Я був притомним ще годину, доки мене евакуювали. Хлопці приїхали на допомогу під обстрілами/ 
Подвиг? Сергій не каже так пишномовно. Для нього це була солдатська робота. Хай і занадто ризикована. А до кожної роботи треба ставитися… з душею. 
Знаю, що він ніколи не скаже стороннім, що в нього на душі, що запеклося. Але це вгадується підтекстом. Храпко колись служив у внутрішніх військах, і тут раптом йому наказали стати оператором-навідником БМП. Може, навчили? Послухаймо розповідь: 
- У нас не було навіть тренажерів, машини – напіврозібрані. Моя БМП на фронті кардинально відрізнялася від тієї, з якою нас ознайомлювали в навчальному центрі. Усередині машини зовсім не було ні пульта керування, ні оптики. Отак училися. Уся техніка була вбита: не їздила, не стріляла. Казали, що вся робоча техніка на передовій, а тут залишився практично металобрухт. Але як можна таким чином навчити солдатів?! Адже призивали й тих хлопців, які не служили та ніколи зброї в руках не тримали. 

Купували лопати, щоб вирити окопи 

Що ще запеклось у душі? 

- Нас обстрілювали, треба було зариватися в землю. На той період у нас не було ані окопів, ані бліндажів. Не зрозуміло, на що чекали наші командири: чи на покращення погоди, чи на прибуття техніки. Мешкали в покинутих хатах, господарських будівлях. Але після перших обстрілів це було небезпечно. І ми почали самі копати траншеї. Не було навіть лопат. Хлопці купували їх за свої гроші в Артемівську й рили траншеї. Лише згодом приїхав екскаватор… 
Пекуча правда українсько-російської війни. Як жити далі – ось питання. 
Сергій твердить, що почувається добре, і фізично, і морально, адже його підтримує сім’я, рідні, чимало чудових друзів. Єдине, що дратує, – наша бюрократична система. Він досі не може оформити інвалідність, бо, бачте, закони в нас такі. Доки він перебуває на лікуванні, інвалідом бути не може. А попереду в Сергія ще не одна операція, лікування може розтягнутися на роки. Його ще й не комісовано з армії… 
- У мене ж ані рука, ані нога не виростуть. Чому я не можу одержати інвалідність і далі лікуватися? – чую риторичне запитання. 
Отож із соціальним статусом поки що невизначеність… Але ж для Сергія та його родини це пільги…

- Скрізь у чиновницьких кабінетах потрібен папірець, – промовляє співрозмовник. 
Сергій Храпко стоїть у черзі на отримання житла. Нині тимчасову квартиру на Троєщині йому надали друзі. Вони зробили біля під’їзду пандус, щоб Сергій міг виїздити на вулицю на інвалідному візку. 
Чи шкодує про щось мій герой? Ні. Зізнається, що, якби повернути час назад, то вчинив би так само, «бо інакше не можна». 
Чоловік показує свій оберіг – вузеньку жовто-синю стрічку з написаними дружиною на внутрішньому боці кількома словами. Весь час носив її на руці… Запевняє, що його врятували також молитви мами. Вірить, що разом із дружиною здолають усі перешкоди, бо в них є багато справжніх друзів. 
Сергій каже, що там, на війні, найважчим було втрачати побратимів. І надзвичайно приємно зустрітися несподівано з ними, живими. Там, на передовій, особливо цінується взаємодопомога. Він дорожить фронтовою дружбою, радіє кожному дзвінку від своїх, часто телефонує їм сам. Безмежно вдячний волонтерам Ірині Солошенко, Лілії Безсоновій, Олені Білячко, Наталі Козловій, Андрію Нановському… 
…І все ж Сергій шкодує. Знаєте, за чим? За деревиною. Що не зможе більше складати дитячі меблі. 
Фото із сімейного архіву Сергія Храпка