Андрій Лисенко: Київ став моїм рідним містом
За своєю внутрішньою харизмою і телевізійною пізнаваністю полковник Андрій Лисенко міг запросто конкурувати з багатьма українськими політиками. Але речнику Міноборони з питань АТО, у незмінному військовому камуфляжі, довелося понад три роки поспіль віщати на всю Україну про справи серйозні. Іноді, на жаль, з трагічним підтекстом. Нині екс-спікер АТО опікується питаннями зв’язків із громадськістю та ЗМІ, працюючи в Генпрокуратурі України.
– Пане полковнику, як сталося, що саме вам випала честь стати речником АТО?
– Чесно кажучи, мене поставили перед фактом. Десь вже у травні 2014-го мене запросили на зустріч - одразу пояснили, чому саме не можу відмовитися від пропозиції стати спікером АТО. Як людина військова, зважив всі «за» та «проти» і погодився. «За» пролунало наче наказ... Приблизно усвідомлював, що на мене очікує. Адже закінчив з відзнакою елітний військовий виш, пройшов неабияку школу в прес-службі Міноборони... Організовував роботу з журналістами. Прес-офіцером працював як на території України, так і в далеких відрядженнях - в Боснії та Герцеговині, Косовому, Південному Лівані, С'єрра-Леоне, Кувейті… Найтриваліше – понад 13 місяців - в Республіці Ірак. Чого тільки не надивився, начувся та відчув там на собі…
– Та російську агресію порівнювати з минулим досвідом важко?
– Звичайно. Багато моїх знайомих і навіть зовсім незнайомі люди, бувало, дійсно називали мене… українським Левітаном. Мабуть, саме це і спонукало мене глибше вивчити його біографію, досвід роботи під час тієї війни. І ось, що скажу. «Колезі Левітану» жодного разу не доводилося вести та виступати модератором брифінгів та прес-конференції, які відбуваються сьогодні. Коли десятки журналістів ставлять свої запитання. Не прості, нахабні, а іноді відверто провокаційні.
– І це теж входило до ваших обов’язків?
– З військового керівництва ніхто чомусь не хотів зустрічатися з журналістами. Боялися, вочевидь, гніву народного. Тож я і спілкувався, терпеливо вислуховував цих людей. Відтак, по можливості, відповідав на запитання, давав пояснення, знаходив заспокійливі слова... Я добросовісно дослухався до всіх, записував питання, прохання…
– А далі що було?
– По ходу з'ясування тих чи інших обставин з командуванням АТО, телефонував і розповідав батькам про долю хлопців, які приміром, потрапили в полон. Різні були ситуації. Багато надходило трагічних новин, які треба було виносити на загал. Все пропускав через себе. Морально було дуже тяжко.
– Знаю, що ви саме з тих країв, які сьогодні називаються «непідконтрольною територією». Які були відчуття-переживання на початку АТО, протягом всього часу перебування на Донбасі?
– Дійсно, народився і виріс я в місті Донецьку. Моя рідня – шахтарі, робітники тамтешніх заводів та фабрик. Всі важко працювали-заробляли… І завжди цінували кожну зароблену копійчину. Після школи я «успішно» провалив вступні іспити до університету. Тож до призову на строкову службу встиг ще працювати слюсарем-інструментальником на заводі ДВО "Точмаш".
– Хтось із рідних ще залишився на непідконтрольній території?
– Так, в Донецьку батьківська хата, там частина моїх родичів. На початку війни навіть уявити не міг, що моє прекрасне і легендарне місто троянд раптом перетвориться в те, чим воно сьогодні є. Що його окупує ворог і перетворить на театр бойових дій.
– Доводилося чути, що ваше прізвище було в особливому списку в ДНР...
– Щойно я дебютував у травні 2014-го в якості спікера АТО та почав систематично інформувати людей про справжній перебіг подій на Донбасі з екранів телевізорів, одразу посипалися погрози. На мобільний телефон, електронну пошту, через соціальні мережі… Навіть надсилали фото мого двору в Києві, де я мешкаю з сім'єю. Звісно, натякаючи на розправу. Розповсюджували якісь карикатури, присвячували мені цілі телепрограми на російському телебаченні. Це була робота не якоїсь там мультяшно-фейкової ДНР... Через свої канали дізнався, що проти України та українців на інформаційному фронті працюють добре вишколені, а отже високопрофесійні російські військові пропагандисти. В Міноборони РФ сформоване ціле управління таких «пропагандистів»...
А щодо «розстрільних» списків ДНР тут я не самотній. В них – майже всі ефективні військові та активні волонтери-добровольці. Кому не байдуже майбутнє України. Значно гірше опинитися в інших списках – загиблих та зниклих безвісти...
– Левову частку свого свідомого життя ви не просто кадровий військовий, але й киянин. Чим для вас є Київ, що найбільше подобається в цьому місті?
– До Києва прибув із Севастополя на початку 90-х. Навчатися у військовій академії. Після її закінчення, запропонували служити в Києві. Офіцером прес-служби Міноборони. Всім серцем полюбив це місто. За його архітектуру, історичну та сучасну велич. А головне в ньому – хороші люди, кияни. Тут я зустрів чимало вірних друзів. Вдячний їм за щирість і підтримку. Київ став моїм рідним містом. Він постійно змінюється. Як і розширюється щодня діапазон моїх столичних знайомств. Багато з них відбулися через воєнні події. Але від цього нікуди не дітися. Це – наша країна і моє життя, моя доля.