Остання гавань ветеранів сцени: чим живуть вчорашні зірки театру і кіно у Пущі-Водиці
Новорічні свята - час для сімейних поседеньок та родинних зустрічей. Але найголовніше у них - людська увага. А якраз її так бракує багатьом мешканцям колись легендарного Будинку ветеранів сцени ім. Наталії Ужвій у Пуща Водиці. Розвіяли тугу стареньких вихованці ІТА «ЮН-ПРЕС» КПДЮ, які разом з керівником гуртка Наталією Плохотнюк підготували Новорічну виставу з колядками та щедрівками. А ще юні журналісти привезли солодощів та саморобних янголів та ялинок.
... Чудернацький трамвай №12, перша зупинка в Пущі-Водиці, неподалік колії — двоповерховий будиночок — єдиний у країні Будинок ветеранів сцени. Тут тихо, тьмяне світло. У передпокої зі старими меблями та зворушливими прикрасами пахне сільською хатою, лікарнею та дитячим садочком в обідню пору. Гості сюди приїздять зрідка...
У вересні 1959 року в курортному передмісті Києва Пущі-Водиці за ініціативи й за безпосередньої участі народної артистки СРСР Наталії Ужвій (голови правління Української театральної спілки) збудовано перший Будинок ветеранів сцени. Дім для артистів, режисерів, театральних художників, солістів опери й балету, які віддали сили, здоров’я й життя мистецтву. Це останній дім самотніх митців, яких колись зустрічали шквалом оплесків...
Сьогодні кожен із мешканців Будинку має окрему кімнатку й мінімальні зручності. Але вони, як і колись на сцені, конкурують один з одним, а ще намагаються створювати творчий затишок навіть у казенних палатах-кімнатках: улюблені картини в старих рамах, пожовклі знімки, фото з ролей, зіграних у молодості…..
Сцена в маленькому клубі майже завжди порожня, фортепіано сумно припадає пилом. Оживає лише тоді, коли хтось приїздить у гості з концертом. У багатьох із мешканців цього пансіонату є діти, але артисти кажуть, що самі вибрали життя в цій останній Гавані,щоб не бути тягарем для рідні.
Голова тутешньої ради ветеранів, 85-річний Леонід Аврамович Ципенюк, професор, член-кореспондент Академії екологічних наук України, розповідає: «Це ж єдиний такий Будинок в Україні! Він зібрав колишніх зірок із багатьох театрів країни!.. Останнім часом нам дуже допомагає актриса Олеся Жураковська. Вона дала кошти на заміну й утеплення вікон і повністю сплатила величезний борг Будинку за комунальні послуги..
Практично у всіх мешканців Будинку є заповітна мрія: хоча б ще раз вийти на сцену.
«Може,хтось допоможе нам знятися в масовці, в епізодичній ролі в кіно чи на телебаченні? Не заради грошей, хочеться знову відчути себе актрисою», — посміхається Мариця Данилева, вона багато років працювала у Львівському ТЮГі, потім була директором симфонічного оркестру Львівської філармонії
- Стрічку до моєї друкарської машинки неможливо купити, пишу вірші від руки. Приходила волонтер, набирала їх на комп'ютері, але щось її давно не видно, — скрушно хитає головою дитяча письменниця Енгеліна Студецька, якій теж уже за 90. Вона разом із чоловіком-письменником 20 років тому переїхала в Пущу-Водицю, а після його смерті намагається триматися, пише для дітей.
Микола Іванович Оленчук, життєрадісний дідусь, весело аплодував юним акторам і, незважаючи на слабке після інсульту здоров’я, охоче розповідав їм про своє життя. Голос у Миколи Івановича слабкий, але інтонації справжні, акторські.
- Все вже пройшло, потяг пішов. Не граю вже років п'ятнадцять, як перейшов сюди жити. В молодості працював у Львові, в російському Театрі совєтської армії. Половину свого життя робив у руському театрі, кацап був. А потім пішов на українську сцену. Був на гастролях в Чернівцях, і там мене запросили в Ужгородський український театр. Перша моя роль була “отрицательна”, я грав бандита. А улюблена... Хіба можна сказати — яка улюблена роль? Вони всі хороші! Це стільки серця, стільки любові, стільки переживань! А остання робота була в російському Тихоокеанському театрі. Грав офіцера флота Горбунова. Я не вірю в поганих людей, хоча вони і є. А от не хочу вірити. 99,9% людей прекрасні! А десяту процента я не рахую. Оце моя кімната, я її люблю. Коли тебе ніхто не їсть — це чудово. З нами обходяться добре, доглядають нас. Ми - для них, вони- для нас. Хороші люди. Стараються, щоби не обідити — щоби був доглянутий.
У кожного мешканця Будинку своя захоплююча історія життя (вони ж актори!). І ці люди готові їх розповідати - було б кому слухати!
Валерія Самошина, Аліна Микитчик, Наталя Плохотнюк