Евтаназія чи узаконений суїцид: вистава театру Франка ставить непрості питання
Аліса й «Доктор Смерть» - адепти евтаназії чи узаконеного суїциду? Навколо прем’єрної вистави про евтаназію «Подорож Аліси до Швейцарії», поставленої в Національному театрі ім. І. Франка розгорілися баталії.
Про проблеми важкохворих людей, про тих, хто з нестерпною мукою помирає на очах у рідних і близьких, приносячи їм неймовірні страждання, ми згадауємо найчастіше тоді, коли це стосується когось із знайомих. Або восени, коли відзначається Всесвітній День хоспісної і паліативної допомоги.
Щороку в Україні 500 тисяч пацієнтів ризикують померти без паліативної та хоспісної допомоги. І помирають. За даними 2016 року, паліативної допомоги у Києві потребують 35 833 людини. Це офіційна цифра. Насправді таких хворих удвічі, а то й утричі більше...
Вистава «Подорож Аліси до Швейцарії» за п’єсою сучасного швейцарського драматурга, прозаїка, театрального діяча Лукаса Берфуса вкотре підняла питання: чи має право людина обрати, як саме і коли померти?
Сюжет п’єси – це декілька днів з життя смертельно хворої героїні на ім’я Аліса, яка, пройшовши всі кола пекла: самотності, зневіри, нерозуміння, болю та відчаю – мандрує до Швейцарії за єдиним порятунком – евтаназією.
Чи вільна людина у виборі: жити або вмерти? Чи має право людина свідомо зробити свій власний вибір між життям, що сповнене страждань, приниження, улесливої брехні, докорів сумління, нав’язливої опіки близьких і свободою миттєвого звільнення, поверненням майже зниклої гідності, власного «я», а також звільнення оточуючих від довготривалої брехні «во благо», підтримання життя, що по краплині щезає хвилина за хвилиною…
Чи має право лікар на евтаназію? І що означає – «супровід до смерті»? «Подорож Аліси до Швейцарії» – дійство, що змушує людину думати і переосмислювати свої вчинки. Про те, як потрібно цінувати кожну мить свого життя, любити один одного і радіти неповторності земного буття.
У нас у питанні залишатися людиною без болю й страждань іще й досі керуються якимись дикими релігійними доктринами, «страхом Божим» і дезорієнтацією в питаннях етики. Слабкі й, відповідно, непереконливі релігійні аргументи проти «цивілізованого» самогубства можна почути і в п’єсі швейцарського літератора Лукаса Барфуса . Депресивна історія швейцарського лікаря Густава Штрома, який допомагає стражденним піти з цього світу, навряд чи привабить масового українського глядача, бо він зайнятий питаннями виживання, а не добровільного вмирання. У п’єсі розглядається не стільки сама можливість існування по той бік смерті, як питання морального виправдання убивства лікарем пацієнта
У виставі вражає, ні, навіть шокує, висока професійна майстерність акторів – гра на межі можливого! По-німецькому строга і функціональна сценографія Катерини Маркуш, яка створює простір смерті навіть там, де мало би вирувати життя. Сергій Калантай у ролі доктора Штрома показує драму людини, приреченої на самотність і зневагу світу через свої «благі наміри» позбавляти людей від страждань. Тетяна Міхіна в ролі Аліси з першої появи на сцені примушує відчути жах людини, яка вже не має сили жити, але ще не набула мужності вмерти... Рішення Аліси через невиліковну хворобу піти завчасно з життя робить як ніколи близькими її стосунки з Лотте, матір’ю, в ролі якої Людмила Смородіна майстерно зіграла наскрізну тему — необхідність змиритися зі смертю найближчої людини. Страх смерті гротескно доносить Олександр Логінов у ролі пацієнта Джона, який не готовий попрощатися зі світом дрібних радощів та утіх. Світлана Косолапова в ролі Еви, асистентки Штрома, від екстравагантної дівчини, готової служити смерті, у фіналі приходить до служіння життю. Цікавим є і Олександр Печериця в ролі домовласника Вальтера, - він демонструє рідкісне акторське вміння до такого гротескного перевтілення, що навіть важко впізнати самого актора.
Лікар Штром впродовж двох годин намагається довести нам, що у нас є право на самогубство.
«А, вас лякає необхідність моєї роботи? — питає герой вистави Густав Штром, - Але за обставин, у яких ми живемо, без мене не обійтися. Та ви наче діти! Вірите у царство боже тут! Мрієте про стан цілковитого щастя! Людина більше за все боїться власного страху! Тому що все, що ми робимо — це наближає нас до смерті. Кожне велике відкриття — це великий крок до кінця!»
Ніколи пошук аргументів на захист суїциду не був для нас таким недоречним, як зараз, коли Україна бореться за те, щоби жити, щоб бути, а не вмерти.
Дивитися виставу було надзвичайно важко! Хоча я добре розумію, що готова віддати все, аби померти без нелюдських страждань! То хто дасть відповідь на питання: де добро, а де зло?
Вистава - це спільний проект Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка та Goethe-Institut в Україні.
Найближча вистава - сьогодні, 9 січня.
Нагадаємо, «Сталкери» або як радіоактивний гумор межує з правдою нашого життя.
Будьте постійно у курсі подій, якими живе столиця – підписуйтесь на канал «Вечірнього Києва» у Telegram та Facebook.