«Сталкери» або як радіоактивний гумор межує з правдою нашого життя

… Забуті, нікому непотрібні живуть собі десь у покинутому чорнобильському селі чудернацька баба Пріся, затюкана  мати  Славка і дивакуватий син і онук Вовчик, який насправді, можливо, мудріший за багатьох з нас. Був ще тато, але його вже давно немає, одного разу він нишком зібрав найнеобхідніші речі — свої документи і всі гроші — і зник у невідомому напрямку…

На сцені Молодого театру уже другий рік з незмінним аншлагом іде вистава «Сталкери» за п’єсою молодого українського драматурга Павла Ар’є (який нині живе у Берліні) «На початку та наприкінці часів або баба Пріся».  Виставу поставив театр «Золоті ворота» спільно з Молодим театром.

За архаїчними уявленнями, світ тримається на трьох китах або ж трьох слонах, котрі спираються на спину черепахи. Але український світ одвіку стоїть на бабах — щиросердних, галасливих, безпосередніх, м’яких, незламних, наївних, брутальних, ласкавих, суворих, витривалих, безапеляційних, терплячих, нестерпних, гострих на слівце. На бабах, які до скону пораються в землі. Які тягнуть нескінченні мішки та «кравчучки». Які тримають гроші загорнутими у носовичок. Які змолоду пройшли через таке, що й не снилося нам навіть у теперішніх умовах, — але й надалі не зазнали особливих гараздів. Саме про таку от бабу — 86-річну Єфросинію Гаврилівну Чумак із покинутого села у Чорнобильській зоні — і написав Павло Ар’є п’єсу «На початку та наприкінці часів (Баба Пріся)».

Це специфічна комедія чи, може, трагедія,  де міф та реальність мають однакову силу, де радіоактивний гумор межує з правдою нашого життя. Це історія про сім’ю із зони відчуження – бабу, яка пережила Голодомор, захоплюється психоделічними грибами і знає мову лісових мавок, вічно хвору доньку, чиїм найщасливішим спогадом є радянське дитинство, і недієздатного онука, який мріє покататись на метро.

Після катастрофи на Чорнобильській АЕС вони опинилися у вигнанні. Біда приходить, коли у зоні з’являються чужі.  Якщо для баби Прісі цілком органічно перебувати в «зоні», без людей, то її дочка Слава (Віталіна Біблів) раз і назавжди розгубилася перед реальністю і відтоді свідомо багато років переховується від неї. Колись її кинув чоловік-п’яниця, і вона змушена була повернутися до матері в «зону» й змушена порати город, лаятися з матір’ю та ловити хвилини втіхи з дільничним  Васею (Олексій Нагрудний), який ніяк не може випхати цю трійцю на «велику землю». А онук Вовчик (Владислав Писаренко) — цілковита дитина у свої 28, до того ж, права власного вибору його позбавлено первісно.

Єдиним містком між ними та «нормальним» життям (хоча що нормального в депутатах, які влаштовують поблизу Прип’яті «сафарі» на живих людей?) стає дільничний Вася (Олексій Нагрудний), котрий, хоча й співчуває вигнанцям, і не проти скористатися з поблажливості Слави та зі знахарських талантів баби Прісі, проте статус «при ісполнєнії» все ж бере гору...

Режисер постановки та художній керівник театру «Золоті ворота» Стас  Жирков розповів, що у виставі територія «Чорнобильської зони» стала метафорою країни загалом. Ми всі — в «зоні», ми мріємо про ЄС, НАТО та безвізовий режим, як Вовчик про «Макдоналдс» і метро, але вони лишаються десь там, за обрієм... І «сталкери» — це не безбашенні неформали-мандрівники, що лазять заборонними лісами, а всі ми, котрі з покоління в покоління рухалися замкненим колом, не в змозі його розірвати.

Головну роль – Баби Прісі грає незрівнянна Ірма Вітовська, якій вдається геніально перевтілюватися навіть впродовж вистави ... Здається, можливо змінити все, окрім очей! Але Ірмі вдалося й те, що не під силу, мабуть, нікому! У  виставі її очі  вони були по-старечому вицвілими й сльозилися, хоча й часом грайливо виблискували. Та головне — її вікова мудрість і  знання, що формують її життєве кредо:  «Від біди не ховатися, а жить з нею навчитися».

Актриса зізналася, що дуже схожа зі своєю бабусею Іванкою. Коли їй запропонували драматичну роль 86-річної Прісі у п’єсі «Сталкери» Павла Ар’є, вона відразу погодилася. Адже Ірмі є з кого копіювати роль. Не кожній молодій жінці під силу втілити образ ексцентричної поліської травниці Прісі, яка дружить із русалками, їсть галюциногенні гриби, співає містичних народних пісень, а під час війни зарубала сокирою, 12 фашистів, що йшли знищувати партизанський загін, «у якому були всі наші хлопчики».

 - У творенні образу Прісі я намішала двох моїх рідних бабусь — Іванку та Надю. Моє тіло на підсвідомому рівні відтворює рухи, жести, пластику, гумор бабусі Іванки, — розповідає Ірма Вітовська.

Ось я сказала: «головну роль», але насправді в цій виставі всі ролі – головні, яскраві й неповторні. Роль доньки баби Прісі, Слави, виглядає теж доволі привабливо і перспективно. Віталіна Біблів цю перспективу трансформувала у цікаву професійну роботу, налаштувавшись на одну хвилю зі своєю битою-перебитою життям героїнею.

Сценографія вистави скупа і промовиста. Ночви, які виявилися  труною, стіл зі стільцями, велосипед без коліс, прикручений до стелі, – на такому вже точно нікуди звідси не поїдеш…

А ще – білосніжний бюстик Леніна, з яким насамперед і асоціюється радянське минуле, що ніяк не відпускає. Минуле, яке кожен із героїв сприймає по-своєму. Баба Пріся – критично і з осудом (вона навіть свиней колись назвала Адольф та Йосип). Для Слави воно берегло найяскравіші миттєвості життя: шкільні роки, безтурботність, тогочасний хіт «От улыбки хмурый день светлей», який вона виконує, тримаючи матір за руку, як колись, у дитинстві…

А Вова цього минулого, напевне, що й не пам’ятає. Просто воно в’їлося у нього на генному рівні, а потім поцілило з рушниці. Її воно вклало в руки депутату, котрий виїхав порозважатися на полювання і був переконаний у своїй безкарності. Коли ж згорьовані баба й мати, ридаючи над скривавленим хлопцем, просять покарати злочинця, дільничний їм відповідає: «Ніякого закону немає, є люди, від яких я вас не можу захистити: депутати, прокурори…».

У списку чи то напівправд, чи напіввигадок баби Прісі була також секретна гілка метро, яка нібито пролягає якраз під їхньою хатою. І хоча фінал вистави трагічний – баба вбиває дільничного,  потім помирає разом із онуком, а Слава божеволіє й теж гине, – режисер дозволяє їм скористатися підпільним метрополітеном. Підстрибуючи на своїх стільцях, вони мчать із цього лісу, з цього закинутого села, полишаючи землю, в яку проросли корінням...

У «Сталкерах» можна спробувати  знайти відповіді, чому  «чорнобильців», які мали кілька годин, щоб зібрати речі й виїхати, сьогодні замінили переселенці зі сходу, чому маємо війну на Донбасі і як вийти із «зони», щоб залишитися щасливими.

Нагадаємо, «Мобілізація з того світу»: минулорічна прем’єра у Молодому театрі збирає аншлаги.

Будьте постійно у курсі подій, якими живе столиця – підписуйтесь на канал «Вечірнього Києва» у Telegram та Facebook.