Київ потребує не менше 20 бригад для виклику додому

Київ потребує не менше 20 бригад для виклику додому

У Києві далеко не всі паліативні пацієнти мають доступ до необхідної допомоги і критично бракує  виїзних центрів паліативної допомоги. На цьому наголосили представники громадських організацій та родичі паліативних пацієнтів під час прес-брифінгу в Українському кризовому медіа-центрі.

За даними 2016 року, паліативної допомоги у Києві потребують 35 833 людини. «На сьогодні працює 4 паліативні відділення на 145 ліжок. Вони обслуговують  1100-1200 пацієнтів на рік. Дві виїзні бригади обслуговують  250-300 чоловік на рік; близько 2 тисяч – отримують паліативну допомогу амбулаторно. Таким чином, загалом паліативну допомогу отримують десь 3,5 тис пацієнтів. Тобто, ви бачите, який розрив існує», – пояснив Андрій Тальнов, директор Благодійного фонду «Епіона».

За результатами міжнародних і українських досліджень, 80% паліативних хворих хочуть отримувати допомогу вдома, тому акцент потрібно зробити на створенні мультидисципланарних виїзних бригад.

-За нашими розрахунками, для Києва потрібно  20 бригад – це той мінімум, який може вирішити проблему, – зазначив Андрій Тальнов.

Активісти наголосили, що проблема потребує системних рішень, тому доцільно на рівні Київської міської державної адміністрації розробити програму розвитку паліативної допомоги у Києві.

-У мільйонному місті, ми маємо забезпечити доступ до мобільних служб допомоги, тому що не зможемо усіх пацієнтів, які потребують паліативної допомоги, покласти у стаціонар. Економічно вигідніше забезпечити таку допомогу вдома, аніж відкривати стаціонарне відділення, і з точки зору права пацієнта – доцільніше забезпечити йому можливість отримувати цю допомогу вдома, аніж змушувати його перебувати у стаціонарі, – наголосила Ксенія Шаповал, менеджер програми «Громадське здоров’я» Міжнародного фонду «Відродження».

Проблема  на сьогодні – доступність адекватного знеболення. Люди не можуть вчасно отримати рецептурні бланки;  призначення сильнодіючих знеболювальних засобів відбувається не відповідно до клінічних протоколів лікування хронічного болю; медичні працівники досі керуються у своїй роботі застарілими нормами законодавства і бояться призначати сильніші дози; фармацевтичні заклади, які мають право відпускати сильнодіючі знеболювальні засоби, вимагають додаткові печатки на бланках рецептів та не мають достатньої кількості ліків, до того ж, таких закладів дуже мало; хворим дітям не надаються дитячі форми знеболювальних засобів (сиропи, пластирі тощо).

Наразі лікарям первинної ланки не вистачає розуміння, як потрібно працювати з паліативними пацієнтами.