Микола та Ігор Кузнєцови, жорстоко побиті беркутівцями на Інститутській, в гостях у "Вечірки"

«Тримав за руку сина, аби не загубити» 
– Нас часто запитують, чи не була Революція Гідності даремною, – починає розмову Кузнєцов-старший. – Ні. Головне – змінилася свідомість людей, і це вже ні в кого не викликає сумніву. При Януковичу маленькі й великі стовпи режиму були впевнені у своїй безкарності, вони думали, що пануватимуть завжди. Сьогодні тривожить, що чимало поплічників Януковича і далі комфортно почуваються. Не хотілося б, щоб ми стали свідками якихось радикальних дій розчарованих людей. 
– Винні у злочинах проти учасників Євромайдану досі не покарані. Чому, на вашу думку? 
– Можливо, існують певні домовленості, які заважають розслідуванню. Але владі необхідно реагувати на вимоги людей, бо пам’ять про загиблих ніколи не зітреться, заговорити це питання не вийде. 
– Ви із сином також є потерпілими. Чи зверталися до вас слідчі? 
– Ні. Утім, певно, уже неможливо знайти тих, хто нас бив. А беркутівці били зі спини. Там, в районі Інститутської, першу медичну допомогу нам надали волонтери, потім ми переховувалися у під’їзді одного з будинків, куди нас завела його мешканка. Це був героїчний вчинок, бо «Беркут» буквально на п’яти нам наступав. У тому будинку, коли ми зайшли, вже чоловік 20 поранених лежали на першому і другому поверхах. Потім приїжджали «швидкі допомоги» і забирали поранених. Ми дуже вдячні автомайданівцю, який вивіз нас із небезпечного району на Печерськ. За нами приїхала дружина, Алла Антонівна, вона умовила автомобіліста-чорнобильця підвезти її до нас (таксисти боялися потикатися до центру міста). Ми, на жаль, тоді навіть не запитали його прізвища. Тепер через газету хотіли б щиро подякувати і йому, і всім киянам, які, по суті, тоді нас врятували. 
– Ті перші враження від такої несподіваної жорстокості, мабуть, досі у пам’яті… 
– Я більше хвилювався за Ігоря, весь час міцно тримав його за руку, аби не загубити. У сина проблеми із зором, він носить спеціальні контактні лінзи, і коли ми вийшли з підвалу, всі залиті кров’ю, Ігор сказав, що він нічого не бачить. Але, дякувати Богу, все обійшлося… 
– Ви отримали колосальну підтримку людей, вам навіть пропонували кошти на лікування. 
– Волонтерські організації пропонували кошти на медобстеження, ми з Ігорем відмовилися, адже мали змогу оплатити самі, а гроші були потрібні тим, хто більше за нас постраждав. Пам’ятаю, студентки-першокурсниці фізтеху навіть зібрали нам валізу з продуктами, ми дуже були зворушені, але попросили дівчат харчі віднести до Михайлівського собору, де тоді перебувало багато майданівців. 
Професору й артилерійська справа під силу 

– Ви – фахівець у галузі точних наук, чому обрали саме математику? 
– Математику, мабуть, закладено у наших генах. Мій батько, Юрій Миколайович, – викладач математики, дід закінчив Московський університет імені Ломоносова, прадід також був викладачем математики. Тож виходить, що я – математик у четвертому поколінні, а Ігор – уже в п’ятому. Майже вся наша сім’я пов’язала свою долю з цією наукою. У нас хіба що донька Оксана обрала фах викладача англійської. Любов до математики прищепив мені батько, йому 86, багато років пропрацював в Інституті народного господарства. А ще він усе життя збирав книжки, у нас – багатюща бібліотека. 
– Як маємо воювати проти Путіна? 
– Не треба його боятися. Бо коли він відчуває це, то починає нападати. Ми вже довели йому два роки тому, що не боїмося. І ми переможемо. Основне, що сьогодні маємо робити, – розгорнути потужну антипутінську пропаганду, показувати російським матерям правду про війну, щоб вони знали, що чекає тут на їхніх дітей, розповідати про це всьому світові. 
– А у вас не було бажання піти на фронт? 
– Бажання таке було, але Ігорю не дозволяє стан здоров’я. Я був би, можливо, корисним на фронті як навідник артилерійських систем (колись закінчив військову кафедру). Артилерійська справа пов’язана з математикою, розрахунками, думаю, що зміг би це освоїти. Поки що намагаємося максимально допомагати наближати перемогу. 
– Математики Кузнєцови ходять біля землі? 
– Аякже. Маємо дачу в селі, у Васильківському районі. Хату ми купили ще у 1988 році, а збудована вона у 1948-му. Ми самі відремонтували цю оселю, трохи розширили, перекрили, гараж побудували, зробили доріжки. А ще маємо 20 соток землі, то вирощуємо картоплю, овочі, у саду – яблуні, груші, є і квітники. Ігор посадив п’ять дубів, то вже «вимахали» метрів по сім. Ми всі любимо дуби. Мама дружини дуже багато нам допомагає. Ми там по-справжньому відпочиваємо душею, пізнаємо секрети присадибного дизайну, будівництва. І якщо, не дай Бог, наука стане непотрібною, зможемо заробити собі на життя (посміхаються). 
– Розкажіть, будь ласка, про свої захоплення. 
– Щороку, хоча б на тиждень, вибираємося в Карпати кататися на лижах, це наша сімейна віддушина. Не їздили хіба що торік (не до курортів було). Також я люблю футбол, з дитинства захоплююся цією грою, зараз, правда, більше дивлюся по телевізору. 

Дуже сімейна людина 
– Миколо Юрійовичу, а як ви познайомилися зі своєю дружиною? 
– Звісно, як істинний математик – в університеті. Я тоді був аспірантом, а Алла ще студенткою. Після закінчення вишу її направили на роботу до нашого відділу. Так ми почали математикою «вимірювати гармонію» сімейного життя. Вважаю нашу родину справді гармонійною, дуже вдячний дружині за той сімейний затишок, який вона створює для мене і дітей. Я дуже сімейна людина. Крім того, що Алла – доцент, вона ще й смачно готує, балує нас різними смаколиками. Був час, коли дружині довелося поступитися своїми амбіціями – тоді я виграв стипендію фонду Олександра фон Гумбольдта, вона звільнилася з роботи, і ми переїхали до Німеччини, де Ігор ходив у садочок, а Оксана – до школи. А коли у 1992 році повернулися до Києва, Алла Антонівна продовжила працювати над кандидатською, успішно її захистила і нині викладає у КПІ. 

– Хотілося б почути трішки більше про вашу наукову діяльність. 
– Наша із сином спеціалізація – математична теорія надійності. Ми працюємо у відділі, який очолює знаний у світі академік Коваленко Ігор Миколайович. До відділу я потрапив ще у 1979 році після закінчення аспірантури. Мета досліджень – розробка нових методів обчислення показників надійності складних високовідповідальних систем, аварія на яких може призвести до тяжких екологічних наслідків. Це і атомні електростанції, і нафтогони, і супутники. Зокрема, наш відділ створив програмне забезпечення для єгипетського супутника за програмою «Egyptsat-1». Ця робота була дуже відповідальною, бо штраф за кожен день відмови обладнання складав п’ять тисяч доларів. Я щасливий, що все своє наукове життя провів у стінах Інституту кібернетики, де керівництво завжди підтримувало та сприяло творчій атмосфері й науковому пошуку. 

– Як математик працювали у Німеччині, Швейцарії, Англії. Чи не було бажання там залишитися? 
– Ні. За кордоном ніколи не шукав якихось вигідних пропозицій. Мене завжди тягнуло додому, до Києва. Тут – мої батьки, мої рідні, мої друзі. 

– Але чимало вчених із України все ж таки виїжджають. 
– На жаль. Ще у 1990-х роках багато моїх колег поїхали за кордон і там залишилися. Така тенденція триває і сьогодні. Це все від безвиході. На що нині може розраховувати молодий учений? В кращому випадку – на дві з половиною тисячі гривень. Якщо людина, аби прогодувати сім’ю, шукатиме підзаробітку, вона не зможе повністю віддаватися науці. На жаль, спостерігається тенденція до скорочення фінансування науки, начебто наука – це тягар для держави. Дуже хотілося б, щоб керівництво країни думало не тільки про миттєві вигоди, але й хоча б трохи про перспективи розвитку України, які виглядають дуже тьмяно без наукової підтримки. 

Ігор Миколайович додає: 
– Щоб наука розвивалася, потрібна підтримка держави, в науку необхідно вкладати великий капітал. Бо не можна чогось досягнути, нічого в це не вкладаючи. В тому ж Китаї на розвиток науки виділяються мільярди доларів. Окрім того, сьогодні мало молоді йде в науку. За талановитих науковців треба боротися. 

– А що сьогодні читають Кузнєцови? 

Микола Юрійович: 
– Я відкрив для себе сучасного українського письменника і журналіста з Вінниці Олександра Дмитрука. Раджу прочитати його історичну трилогію «Тризна», «Іван Богун – полковник», «Честь і плаха» та романи «Офіцери», «Золотий вовк». Він пише про реальну історію України, без прикрас, яку справжній українець має знати. Саме такі книжки треба пропагувати серед молоді. 

– Яким шляхом, на думку вчених Кузнєцових, має іти до успіху Україна? 
– Треба дбати про підтримку малого та середнього бізнесу, науки, найпередовіших технологій, якнайшвидше оновлювати обладнання. Україна дуже багата на талановиту молодь, за якою майбутнє. Але без підтримки держави вона опиниться за кордоном. Все ж таки будемо сподіватися на краще. 

ШТРИХИ 
Микола Кузнєцов, доктор технічних наук, член-кореспондент НАН України, провідний науковий співробітник відділу математичних методів теорії надійності складних систем Інституту кібернетики ім. В. М. Глушкова. Викладає також на кафедрі математичних методів захисту інформації Фізико-технічного інституту НТТУ «КПІ», лауреат Державної премії в галузі науки і техніки, лауреат Премії НАН України імені В. М. Глушкова за 2009 рік. 
Синові Миколи Юрійовича – Ігорю – 29 років. Також працює в Інституті кібернетики науковим співробітником та викладає в НТТУ «КПІ», кандидат фізико-математичних наук. 

Світлана КОВАЛЬОВА, 
Леонід ФРОСЕВИЧ 

Фото Павла ПАЩЕНКА